Вказане рішення місцевого суду мотивовано тим, що п. 12 договору від 25.05.05 про експлуатацію залізничної колії сторонами була обумовлена протяжність під'їзного шляху, що підлягає обліку при нарахуванні оплати, а оскільки подача вагонів здійснювалась в кожне з місць подачі окремо, у Залізниці відсутні підстави для застосування середньої величини відстані при розрахунку вартості наданих послуг.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Залізниця звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 16.02.09 господарського суду міста Севастополя скасувати, та прийняти по справі нове рішення, яким позовні вимоги Залізниці задовольнити в повному обсязі.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: п.п. 1.1, 1.2, 1.6 р. 2 Тарифного керівництва № 1 (затвердженого наказом Міністерства транспорту України від 15.11.99 № 551 (z0828-99) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.12.99 за № 828/4121 (z0828-99) ), п. 2.1 Правил обслуговування залізничних під'їзних колій (затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.00 № 644 (z0861-00) та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24.11.00 за № 875/5096 (z0875-00) ), ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Залізниці залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення –без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено попередньою судовою інстанцією на підставі матеріалів справи, 25.05.05 між Залізницею та Товариством (Власник колії) було укладено Договір № ПР/МД-05-4/274-НЮ-3825д/ч від 27.09.05 (далі –Договір від 27.09.05) про експлуатацію залізничної під’їзної колії Товариства, яка примикає до станції Мекензієві Гори Залізниці.

При цьому, судом встановлено, що згідно п. 13 зазначеного Договору встановлено, що Власник колії сплачує Залізниці плату: за подачу, забирання вагонів по таблиці № 1 і таблиці № 2 Тарифного керівництва № 1; за користування вагонами (контейнерами) –згідно з Правилами користування вагонами і контейнерами; за вагони, що з вини Власника не вивантажені до середньодобової переробної спроможності, встановленої п. 10 цього Договору і простоюють на станції Мекензієві Гори та на підходах до неї (та за усі вагони, затримані з його вини на станції призначення та на підходах до неї нараховується плата за користування вагонами з оформленням актів форми ГУ-23, ГУ-23а); за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) –у разі затримки їх з вини одержувача після закінчення терміну безоплатного зберігання сплачується незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї) –згідно Правил зберігання вантажів; інші збори і плати за маневрову роботу, додаткові роботи та послуги, що виконує Залізниця для Власника колії –згідно діючих нормативних документів. Збори і плати вносяться на підставі ст. 62 Статуту залізниць України та Договору про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані Залізницею послуги по передоплаті через ТехПД з відповідними оголошеними Укрзалізницею коефіцієнтами підвищення.

Вирішуючи спір суд першої інстанції встановив, що згідно п. 10 Договору від 27.09.05 середньооблікова переробна спроможність вантажно-розвантажувальних фронтів по під’їзній колії складає:

вивантаження: металопродукція –90 вагонів при відсутності судов; металопродукція –70 вагонів при наявності 1 судна; металопродукція –60 вагонів при наявності 2 суден; металопродукція –4 вагони (верхній майданчик при умові його роботи);

зернові вантажі: зерно (колії №№ 17, 18) – 65 вагонів.

Також, місцевим судом встановлено, що 27.03.06 між Залізницею та Товариством (Вантажовласник) укладено Договір № ПР/4ТХ-06-708/НЮ-179 (далі –Договір від 27.03.06) про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані Залізницею послуги, предметом якого є надання Залізницею Вантажовласнику послуг, пов’язаних з перевезенням вантажів та проведення розрахунків за ці послуги.

Судом враховано, що згідно п. 3 Договору від 27.03.06, плата за перевезення визначається у відповідності до Тарифного керівництва № 1 з урахуванням коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею. Додаткові послуги та штрафи передбачаються р.р. 2, 3 Тарифного керівництва № 1 (у тому числі збори, передбачені в п. 9 р. 2 Тарифного керівництва № 1) із зазначенням їх ставок (за регульованими тарифами-ставками Тарифного керівництва № 1, визначаються із урахуванням коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею; за вільними тарифами-ставками згідно із затвердженими калькуляціями). Плата за користування вагонами визначається у відповідності до Збірника № 1 Правил перевезень і тарифів залізничного транспорту України ( зареєстрованого Міністерстві юстиції України 15.03.99 за № 165/3458 (z0165-99) ).

Судом першої інстанції встановлено, що згідно п. 3.1 Договору від 27.03.06 на вартість послуг нараховується податок на додану вартість, у встановленому законодавством порядку і відображається у переліках та рахунках ТехПД-4.

Також, встановлено, що у п.п. 3.3, 3.2 Договору від 27.03.06 сторони передбачили, що по мірі виконання перевезень та надання послуг Залізниця списує відповідні суми (провізну плату, плату за користування вагонами і контейнерами, додаткові збори, штрафи, плату за користування вагонами і контейнерами), в тому числі спірні, з особового рахунку Вантажовласника на підставі перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами (контейнерами) і таке інше. Залізниця після списання надає Вантажовласнику через опорну станцію перелік списаних сум. По закінченню кожного місяця Залізниця надає Вантажовласнику витяг з його особового рахунку і податкову накладну.

При цьому, у п. 3.4 Договору від 27.03.06 сторони погодили, що не рідше одного разу на місяць Вантажовласник і Залізниця проводять звірку розрахунків, результати якої оформлюються актом.

При вирішенні спору по суті місцевий суд взяв до уваги, що згідно п. 1.2 р. 2 Збірнику тарифів № 1 (затвердженого наказом Міністерства транспорту України № 551 від 15.11.99 (z0828-99) ), відстань для подачі і прибирання вагонів вказується в договорі про експлуатацію під'їзного шляху.

Разом з тим, встановлено, що у п. 12 Договору від 25.05.2005 сторонами була обумовлена протяжність під'їзного шляху, що підлягає обліку при нарахуванні оплати. Водночас, встановлено, що у зв'язку з прийняттям в експлуатацію під'їзного шляху до Верхнього зернового терміналу, додатковою угодою № 4 від 19.10.07, в п. 12 Договору були внесені зміни. Місцевий суд встановив, що даним пунктом в новій редакції визначена відстань для нарахування збору за подачу і прибирання вагонів, яка чітко розмежована, як для станції Інженерна, так і для Верхнього зернового терміналу.

З огляду на викладене, вирішуючи спір суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що Договором чітко встановлений порядок для нарахування оплати, виходячи з подачі вагонів до Верхнього зернового терміналу або станції Інженерна, при цьому матеріалами справи підтверджено, що вагони подавалися тільки до одного з вказаних місць, у зв'язку з чим, визначення Залізницею відстані, для розрахунку вартості послуг, як "середня величина", суперечить умовам Договору від 25.05.05.

Місцевий суд зазначив, що проводячи нарахування плати за надані послуги в порядку не передбаченому Договором, Залізниця порушує вимоги ст. 188 Господарського кодексу України, тобто в односторонньому порядку змінює умови Договору.

Окрім того, суд вказав, що в Інструкції Про порядок обслуговування і організації руху на під'їзному шляху Товариства, що примикає до станції Мекензієви Гори Залізниці, узгодженої і затвердженої в структурних підрозділах Залізниці, також чітко розмежовано порядок подачі вагонів або на Верхній зерновий термінал, або на станцію Інженерну.

Згідно п. 2.2 Інструкції, подача і прибирання вагонів з (на) ст.Мекензієви гори на (з) 1-у ділянку –Верхній зерновий термінал і на (з) станцію Інженерна 2-ої ділянки проводиться локомотивами Залізниці, укладачами потягів ст.Мекензієви Гори маневровим порядком.

Суд першої інстанції взяв до уваги, що за змістом п.п. 2.10.5, 2.13.14, 2.13.15 Інструкції слідує, що локомотиви Залізниці подавши вагони на Верхній зерновий термінал або ст.Інженерна, слідують на ст.Мекензієви Гори, не заїжджаючи на інші місця подачі або прибирання вагонів. Інструкція не передбачає можливості розстиковки складу і залишення частини вагонів на Верхньому зерновому терміналі (ст.Інженерна) і подачі частини вагонів, що залишилася, на ст.Інженерна (Верхній зерновий термінал), тобто Інструкція не передбачає подачі вагонів одним локомотивом на ст.Інженерна і Верхній зерновий термінал одночасно.

З врахуванням викладеного, місцевий суд прийшов до висновку про те, що матеріалами справи підтверджено, що подача вагонів здійснювалася в кожне з місць подачі окремо, а тому у Залізниці відсутні підстави для застосування середньої величини відстані при розрахунку вартості наданих послуг.

Крім того, суд взяв до уваги, що розрахунки між Товариством та Залізницею за надані послуги подачі/прибирання вагонів здійснюються на підставі Договору від 27.03.06, згідно п. 3.2 якого у міру виконання перевезень і надання послуг Залізниця списує відповідні суми з особового рахунку Вантажовласника на підставі перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами.

При цьому, суд першої інстанції встановив, що в п. 3.3 Договору від 27.03.06 сторони передбачили, що Залізниця не пізніше п'ятого робочого дня після списання передає Вантажовласнику через опорну станцію перелік списаних сум. Після закінчення кожного місяця Залізниця надає Вантажовласнику виписки з його особового рахунку і податкову накладну. У п. 3.4 цього Договору визначено обов'язок Вантажовласника і Залізниці не рідше одного разу на місяць проводити звірку, результати якої оформлюються актом, але від виконання даного обов'язку Залізниця, за період дії Договору, ухилялась.

Разом з тим, встановлено, що відособленим структурним підрозділом "Інформаційно-обчислювальний центр" Залізниці виписки з особового рахунку надавалися в чіткій відповідності з умовами Договору. Водночас, місцевим судом встановлено, що з вказаних виписок видний розмір перерахованого Товариством авансового платежу; суми, списані Залізницею, за надані послуги, та різницю між грошовими надходженнями і витратами (сальдо), тобто дані виписок є документом, що підтверджує повноту проведених розрахунків. При цьому, про факт наявності заборгованості Товариства перед Залізницею у виписках не вказано, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що фактично у таких виписках з особового рахунку Залізницею було визнано факт проведення розрахунків між Залізницею та Товариством за період лютий-червень 2008 року в повному обсязі.

Крім того, враховуючи специфіку господарської діяльності Товариства, пов'язану з перевалюванням металу і зернових із залізничного або автомобільного транспорту на морські суда, суд прийшов до висновку про те, що порядок розрахунків між Товариством та Залізницею повинен проводитись з урахуванням вимог п.п. 1.6 п. 2 Тарифного керівництва № 1.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Залізницею в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи в силу вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України здійснюється за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

З огляду на те, що з’ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі згідно приписів ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.