У жовтні 2008р. Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до Міського комунального підприємства "Маріупольське бюро технічної інвентаризації" про визнання права власності на основні нежитлові будівлі: а5к-5-1, А2-1, а-1, а2-1, а5-1 –склади, А3-1-тамбур, а6-1 –бокс, А3-1 фундамент, що розташовані за адресою: вул.Тополина, 12, Жовтневий район, м. Маріуполь, посилаючись в обґрунтування заявлених позовних вимог на положення ст.ст. 376, 392 ЦК України.

Рішенням господарського суду Донецької області від 16.10.2008р. у справі №8/186пн (суддя Ємельянов А.С.) позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано право власності Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на основні нежитлові будівлі: абк-Б-1, А2-1-склад, а-1-склад, а2-1-склад, а5-1-склад, а3-1-тамбур, а6-1-бокс, А3-1-фундамент, що розташовані за адресою: вул. Тополина, 12, Жовтневий район, м. Маріуполь.

В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не було оскаржено.

Не погодившись з прийнятим у справі рішенням, Заступник прокурора Донецької області звернувся в порядку ст. 107 ГПК України до Вищого господарського суду України з касаційним поданням в інтересах Маріупольської міської ради, в якому, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення господарського суду Донецької області від 16.10.2008р. у даній справі та направити справу на новий судовий розгляд.

В судове засідання представники Маріупольської міської ради, позивача, відповідача не з'явилися. Враховуючи, що про час, дату та місце розгляду справи учасники судового процесу та прокурор були повідомлені своєчасно та належним чином, Вищий господарський суд України вважає за можливе розглянути касаційне подання за відсутності представників Маріупольської міської ради, позивача, відповідача.

Водночас Міським комунальним підприємством "Маріупольське бюро технічної інвентаризації" надіслано до Вищого господарського суду України заяву з проханням розглядати справу без участі представника бюро технічної інвентаризації.

Позивач скористався правом, наданим статтею 1112 ГПК України, та надіслав до Вищого господарського суду України відзив на касаційне подання, в якому просить оскаржений судовий акт залишити без змін, а касаційне подання –без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, касаційне подання, відзив позивача на нього, заслухавши суддю-доповідача, прокурора, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 108, 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів та постанови апеляційних господарських судів та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди вирішують господарські спори в порядку позовного провадження. Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Статтею 20 Господарського кодексу України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як встановлено місцевим господарським судом, між позивачем та Маріупольською міською радою був укладений договір оренди від 09.12.2006р., за умовами якого позивач отримав у користування земельну ділянку, яка розташована за адресою: вул.Тополина, 12, Жовтневий район, м.Маріуполь, на якій в процесі господарської діяльності позивачем були збудовані основні нежитлові будівлі: абк-Б-1, А2-1-склад, а-1-склад, а2-1-склад, а5-1-склад, а3-1-тамбур, а6-1-бокс, А3-1-фундамент.

При цьому, місцевим господарським судом встановлено, що листом б/н від 18.10.2007р. позивач звернувся до відповідача з заявою про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: вул.Тополина, 12, Жовтневий район, м.Маріуполь, проте, листом №2817 від 18.10.2007р. відповідач повідомив позивача, що будівництво основних нежитлових будівель: абк-Б-1, А2-1-склад, а-1-склад, а2-1-склад, а5-1-склад, а3-1-тамбур, а6-1-бокс, А3-1-фундамент проведено позивачем самовільно.

Внаслідок непроведення відповідачем державної реєстрації права власності на вищезазначені нежитлові будівлі та відсутності відповідних правовстановлюючих документів на них, позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання права власності на спірне майно на підставі пункту 5 статті 376, статті 392 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, місцевий господарський суд прийняв як доказ дотримання позивачем будівельних норм і правил при проведенні будівництва та реконструкції спірних об’єктів висновок Товариства з обмеженою відповідальністю "Донбасспецмонтаж" про задовільний технічний стан (ІІ категорія технічного стану) будівельних конструкцій: абк-Б-1, А2-1-склад, а-1-склад, а2-1-склад, а5-1-склад, а3-1-тамбур, а6-1-бокс, А3-1-фундамент, з можливістю подальшої безпечної їх експлуатації.

При цьому, судом зазначено про проведення позивачем самовільного будівництва нерухомого майна та реконструкції об’єктів у межах площі земельної ділянки, визначеної вказаним договором оренди від 09.12.2006р.

Врахувавши вищевикладені обставини, пославшись на положення статтей 16, 376 Цивільного кодексу України, місцевий господарський суд, вказавши, що позивач як землекористувач має право на звернення до суду з вимогою про визнання його права власності, відсутність порушень встановлених норм та правил при будівництві спірного майна, дійшов висновку про задоволення позову та визнав за позивачем право власності на основні нежитлові будівлі: абк-Б-1, А2-1-склад, а-1-склад, а2-1-склад, а5-1-склад, а3-1-тамбур, а6-1-бокс, А3-1-фундамент, що розташовані за адресою: вул. Тополина, 12, Жовтневий район, м. Маріуполь.

Проте, наведене позивачем обґрунтування права власності не можна визнати достатнім для прийняття рішення у цій справі, оскільки судом не враховано, що визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Водночас вирішуючи спір по суті, суд повинен був встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання, а також яким чином особа, до якої позивачем пред’явлено позов, порушує права останнього.

Тоді як судом першої інстанції в прийнятому у справі рішенні зазначено, що відповідач у поясненнях №514 від 15.10.2008р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на проведення позивачем самовільного будівництва.

Отже для вирішення спору по суті суду необхідно було встановити, які правовідносини виникли між сторонами у справі та які права чи законні інтереси позивача порушено відповідачем, за захистом яких позивач звернувся до суду з цим позовом.

Проте судом, в порушення вимог ст. 84 ГПК України не встановлено наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування і з якими закон, на який посилається позивач, пов’язує виникнення у нього права на позов у обраний ним спосіб захисту, а у відповідача –відповідного передбаченого законом обов’язку, з витребуванням на підставі ст. 38 ГПК України і дослідженням документів, підтверджуючих обставини і підстави позову.

Вищезазначені приписи діючого законодавства залишились поза увагою місцевого господарського суду.

Згідно ст. 107 ГПК України сторони у справі мають право подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. Касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

До суду касаційної інстанції заступником прокурора у порядку ст. 107 ГПК України подано касаційне подання в інтересах Маріупольської міської ради, з посиланням на приписи ст. 376 Цивільного кодексу України, ст.ст.29, 30-1 Закону України "Про планування і забудову" (у ред. на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" (чинної на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), Порядку прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2004р. №1243 (1243-2004-п) (чинного на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), приписи Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1434 від 18.10.2006р. (1434-2006-п) , п.1.3 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін'юсту України №7/5 від 07.02.2002р. (z0157-02) , зареєстрованим Мін'юстом України 18.02.2002р. за №157/6445 (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), із зазначенням про незалучення до участі у справі у якості відповідача Маріупольської міської ради, а також прийняття судом рішення, що стосується інтересів Державної архітектурно-будівельної інспекції в Донецькій області, не залученої до участі у справі, нез’ясування судом при прийнятті оскарженого рішення: чи була отримана вся необхідна дозвільна документація на будівництво та реконструкцію спірних нежитлових приміщень, право власності на які суд у даній справі визнав за позивачем.

Порядок набуття права власності на самочинне будівництво, передбачений ст. 376 Цивільного кодексу України, встановлює, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Тоді як згідно частини 1 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

А відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Разом з тим, у відповідності до ст. 4 Закону України "Про архітектурну діяльність" для створення об'єкта архітектури виконується комплекс робіт, який включає: підготовку вихідних даних на проектування; здійснення в необхідних випадках передпроектних робіт, а також заходів з охорони нововиявлених під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єктів містобудування, що відповідно до закону мають антропологічне, археологічне, естетичне, етнографічне, історичне, мистецьке, наукове чи художнє значення; пошук архітектурного рішення, розроблення, погодження і затвердження проекту; виконання робочої документації для будівництва, а в разі виконання її або окремих її частин іншим виконавцем –здійснення авторського нагляду за таким виконанням; будівництво (нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт) та знесення об'єкта архітектури, архітектурно-будівельний контроль, технічний та авторський нагляди під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єкта містобудування; прийняття спорудженого об'єкта в експлуатацію.

Згідно ст. 5 Закону України "Про основи містобудування", ст.ст. 12, 23, 24 Закону України "Про планування і забудову територій" (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), ст. 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво об’єкту нерухомості вимагає розробки і затвердження у встановленому порядку компетентними органами проекту його будівництва та отримання дозволів і узгоджень відповідних органів та служб на здійснення будівельних робіт.

Частиною 10 ст. 29 Закону України "Про планування і забудову територій" (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті) передбачено, що здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Пунктом 1.1 Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженого наказом Держбуду України від 05.12.2000р. №273 (z0945-00) визначено, що дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об'єктів, розширення і технічного переоснащення є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт, у відповідності до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів. Виконання будівельних робіт без вищезазначеного дозволу забороняється.

Пунктом 2.1 зазначеного Положення (z0945-00) передбачено, що для одержання дозволу на виконання будівельних робіт забудовник (замовник) повинен подати до інспекції держархбудконтролю, зокрема, такі документи: заяву забудовника (замовника), затверджену в установленому порядку проектну документацію (будівельний генеральний план та паспорт фасаду в двох примірниках, пояснювальна записка для реєстрації).

У відповідності до п.42 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" (чинної на момент звернення до суду та вирішення спору по суті) виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації;

Згідно ч.2 ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" (чинної на момент звернення до суду та вирішення спору по суті) будівництво об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад.

Однак не врахувавши вищезазначених приписів норм матеріального права, суд першої інстанції, вирішуючи спір про визнання права власності на спірні нежитлові будівлі, не залучив до участі у справі у певному процесуальному статусі Маріупольську міську раду-орендодавця за укладеним між нею та позивачем договором оренди земельної ділянки від 22.12.2006р., тоді як прийняте у даній справі оскаржене рішення стосується її прав та обов’язків, і, як наслідок, стало підставою звернення Заступника прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради з касаційним поданням у порядку ст. 107 ГПК України. Викладене відповідно до вимог пункту 3 частини 2 статті 11110 ГПК України (1798-12) є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Поряд з цим, вирішуючи спір про визнання права власності на спірні нежитлові будівлі, позивач мав довести суду належними і допустимими доказами надання йому власником земельної ділянки –Маріупольською міською радою –земельної ділянки, розташованої під збудованими та реконструйованими нежитловими будівлями, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній, а також дотримання вищезазначених норм щодо будівництва та реконструкції спірних нежитлових будівель у відповідності до їх приписів, втім, позивач в порушення вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України не доводив, а суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст. 38, 43 ГПК України не встановлював зазначених обставин.

Крім того, судом не перевірено, чи всі споруди є пов'язаними з фундаментом, а відтак, чи підлягають вони державній реєстрації, виходячи з положень п.1.6 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002р. (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), згідно якого реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених відповідним БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти. Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею.

Крім того, слід взяти до уваги, що згідно ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна); якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації; до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Відповідно до ч.3 ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" (чинної на момент звернення до суду та вирішення спору по суті) закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 27 Порядку прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2004р. №1243 (1243-2004-п) (чинного на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), передбачено складення акту державною приймальною комісією, його затвердження у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєстрацію в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

Пунктом 29 цього Порядку (1243-2004-п) (чинного на момент звернення до суду та вирішення спору по суті) встановлено, що датою введення в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата затвердження акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію цього об'єкта органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив комісію.

Для здійснення повноважень у галузі будівництва, передбачених ст. 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до відання виконавчих органів міських рад належать делеговані повноваження прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у порядку, встановленому законодавством; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій.

Однак, місцевий господарський суд при вирішенні спору на вказані норми належної уваги не звернув і не з’ясував при визнанні за позивачем права власності на спірні нежитлові будівлі, чи прийняті вони до експлуатації, чи складений та затверджений державною приймальною комісією акт про прийняття їх в експлуатацію.

При цьому Міське комунальне підприємство "Маріупольське бюро технічної інвентаризації" у відповідності до положень п.1.3 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін'юсту України від 07.02.2002р. №7/5 (z0157-02) (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), є органом, який, у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, здійснює державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно та не є суб’єктом, який не визнає або оспорює право власності позивача на спірне майно, а тому і не є належним відповідачем у даній справі.

Крім того, пунктом 6.1 цього Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (z0157-02) (у редакції на момент звернення до суду та вирішення спору по суті), визначено, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування: фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію.

Проте, вказані обставини залишилися поза увагою суду першої інстанції.

Тоді як неповне встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, є порушенням вимог: ст. 47 ГПК України, яка визначає, що судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи; ст. 38 ГПК України, яка зобов’язує суд у разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору; ст. 43 ГПК України, за якою господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи межі перегляду касаційної інстанції оскаржуваного судового акту, визначені ст.ст. 1115, 1117 ГПК України, прийняте у справі рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, у зв'язку з чим, касаційне подання Заступника прокурора Донецької області в інтересах Маріупольської міської ради підлягає задоволенню.

Під час нового розгляду справи, господарському суду необхідно врахувати викладене, з’ясувати суб’єктивний склад сторін у даній справі та залучити у певному процесуальному статусі осіб, на права та обов’язки яких може вплинути рішення у даній справі, з метою забезпечення можливості реалізації процесуальних прав усіх учасників процесу, перевірити та надати належну правову оцінку викладеним Заступником прокурора Донецької області у касаційному поданні доводам, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, витребувати та залучити до матеріалів справи усі документи, які стосуються предмету даного спору, дати їм належну правову оцінку, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення з дотриманням норм процесуального права.