У жовтні 2008р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сарепта-сервіс" (далі –Товариство) звернулось до господарського суду Донецької області з позовною заявою, у якій просило визнати за ним право на придбання земельної ділянки в оренду строком на 49 років для будівництва кафе, розміщення літньої площадки для обслуговування населення на відкритому повітрі, озеленення та благоустрою території по вул.Молодіжна у м.Авдіївці, орієнтовною площею 0,2500га, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки з Авдіївською міською радою (далі –Рада) у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (2768-14) в редакції від 27.04.2007р. та Законом України "Про оренду землі" (161-14) в редакції від 19.12.2006р.

Позовні вимоги Товариство обґрунтовувало тим, що:

–воно звернулось до Ради з заявкою на виділення земельної ділянки, яка стосується предмету спору, проте Рада листом №01-19/487 від 02.06.2008р. повідомила, що не може розглянути документи щодо оформлення за ним права користування земельною ділянкою, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (107-17) визначено лише конкурсні засади передачі земельних ділянок в оренду;

–на момент його звернення до Ради з заявкою на виділення земельної ділянки, яка стосується предмету спору, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008р. (v010p710-08) було визнано неконституційними положення пунктів Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (107-17) , на які посилалась Рада у листі №01-19/487 від 02.06.2008р.;

–у зв'язку з викладеним воно має усі підстави для придбання права оренди відповідної земельної ділянки.

Заявою від 19.11.2008р. Товариство уточнило позовні вимоги та просило господарський суд Донецької області визнати за ним право на придбання земельної ділянки в оренду строком на 49 років для будівництва кафе, розміщення літньої площадки для обслуговування населення на відкритому повітрі, озеленення та благоустрою території по вул.Молодіжна у м.Авдіївці, орієнтовною площею 0,2500га, шляхом укладення прямого договору оренди, а також оформлення та підписання відповідних документів та вчинення дій, необхідних для укладення договору оренди земельної ділянки з Радою у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (2768-14) в редакції від 27.04.2007р. та Законом України "Про оренду землі" (161-14) в редакції від 19.12.2006р.

Рішенням господарського суду Донецької області від 19.11.2008р. (суддя ЛевшинаГ.В.) позовні вимоги Товариства задоволено. Рішення прийнято з посиланням на норми Конституції України (254к/96-ВР) , Земельного кодексу України (2768-14) , Закону України "Про оренду землі" (161-14) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) з мотивів, наведених Товариством у позовній заяві.

В апеляційному порядку рішення господарського суду Донецької області від 19.11.2008р. не переглядалось.

Заступник Прокурора Донецької області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, у якому просить рішення господарського суду Донецької області від 19.11.2008р. скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства. Викладені у касаційному поданні вимоги заступник Прокурора Донецької області обґрунтовує тим, що місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення порушив ст. 13 Конституції України, ст.ст. 226, 124 Земельного кодексу України, ст. 16 Закону України "Про оренду землі".

України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі –підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з частиною першою ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

З наведених норм Господарського процесуального кодексу України (1798-12) випливає, що підприємства та організації мають право звертатись до господарського суду з позовною заявою за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Крім того, частина перша та п. 1 частини другої ст. 16 Цивільного кодексу України визначають, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільного права та інтересу може бути зокрема визнання права.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається та/або оспорюється іншою особою.

Між тим, місцевий господарський суд, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог Товариства, не з'ясував, чи існує з боку Ради порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів Товариства, пов'язаних з заявленими позовними вимогами про визнання за ним права на оренду земельної ділянки, яка пов’язана з предметом спору, тобто, чи оспорює або не визнає Рада право Товариства на оренду вказаної земельної ділянки.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити таке.

Частиною другою ст. 125 Земельного кодексу України (тут і надалі –у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

П.34 частини першої ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає, що питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду) вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Згідно ж до частини першої ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

З наведеного випливає, що розпорядження землями територіальних громад міста, у тому числі –вирішення питань про надання земельних ділянок в оренду, віднесено до виняткової компетенції відповідної міської ради, яка реалізує її шляхом прийняття відповідних рішень на пленарних засіданнях, тобто, право Товариства на користування земельною ділянкою, яка стосується предмету спору, набувається у порядку, передбаченому нормами ст.ст. 124 та 125 Земельного кодексу України шляхом укладення відповідного договору оренди на підставі рішення Ради.

Таким чином, спонукання (зобов'язання) органу місцевого самоврядування передати в користування будь-якій особі земельну ділянку шляхом укладення договору оренди суперечить зазначеним правовим нормам та є порушенням виключного, передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) , права органу місцевого самоврядування (у даному випадку –Ради) на здійснення ним від імені Українського народу права власності та управління землями, яке підлягає захисту.

Між тим, викладене не було враховано господарським судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення, яким Раду було фактично зобов'язано укласти з Товариством договір оренди земельної ділянки.

Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у п.1 постанови від 29.12.1976р. № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Відповідно до частини першої ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Оскільки передбачені процесуальним законом (ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України) межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що рішення господарського суду Донецької області від 19.11.2008р. підлягає скасуванню, а справа –передачі на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.