Рішенням господарського суду Харківської області від 20.01.2009 (суддя Тихий П.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.03.2009 (судді: Шевель О.В., Афанасьєв В.В., Бухан А.І.), позов задоволено –на підставі ст.ст. 328, 364, 392 ЦК України визнано за ПАОП "Промінь" право власності на нежиле приміщення розташоване за адресою: вул.Радянська, 9, с.Ленінське, Красноградський район, Харківська область (магазин літ.А-1, площею 210,3 кв.м.) та на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: вул.Райська, 1, с.Терехово, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, площею 68 кв.м.). Зобов’язано КП "Інвентаризатор" видати приватному аграрно-орендному підприємству "Промінь" свідоцтва про право приватної власності на вказані нежитлові приміщення.

Рішення мотивоване тими обставинами, що спірні приміщення набуті позивачем внаслідок їх виділу з належної підприємству частки пайового фонду КСП "Промінь" на підставі рішення загальних зборів власників майнових паїв КСП "Промінь" від 20.12.2003 та акта приймання-передачі майна від 25.12.2003. В рішенні виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002 не наведено жодної встановленої законом обставини для виникнення у першого відповідача права приватної власності на спірні об’єкти нерухомості та не вказано норми закону, на підставі якої таке право власності ним набувається, а тому з урахуванням положень ч.2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд не застосував вказане рішення при вирішенні даного спору як таке, що явно суперечить законодавству України і стосовно повноважень органу місцевого самоврядування на його прийняття і щодо підстав видання.

Красноградська райспоживспілка у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст. 19, 41, 144 Конституції України, ст.ст. 71, 80 ЦК УРСР, ст.ст. 267, 328 ЦК України, ст.ст. 30, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ст.ст. 12, 32- 34, 36, 43, 80, 83, 84 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002 на даний час є чинним, не скасоване та в судовому спорі не знаходиться, а Красноградська райспоживспілка ще з середини 80-х років минулого століття відкрито і безперервно користується спірними магазинами у своїй господарській діяльності. Позивачу стало відомо про порушення його прав відповідачем-1 з моменту фактичної передачі приміщень магазинів за актом від 25.12.2003, в зв'язку з чим на момент пред'явлення позову строк позовної давності вже сплив. Позивачем не надано документів на підтвердження будівництва спірних магазинів КСП "Промінь" або КСП "Дружба". В актах приймання-передачі від 11.04.1997р. та від 25.12.2003 не зазначено, де знаходяться визначені в них магазини, а тому суди помилково ототожнили їх з магазинами, які перебувають у власності відповідача-1. Суди також безпідставно вийшли за межі позовних вимог, розглянувши підстави набуття Красноградською райспоживспілкою права власності на спірні магазини. Окрім того, за відсутності доказів порушення прав позивача з боку відповідача-2 (КП "Інвентаризатор") суди зобов'язали останнього видати позивачу свідоцтва про право приватної власності на нежилі приміщення, не врахувавши чинність свідоцтв про права власності, виданих відповідачу-1.

Колегія суддів, перевіривши фактичні справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача та скаржника, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова –скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Згідно з рішенням виконавчого комітету Кобзівської сільської ради від 24.09.2002 право власності на спірні об’єкти нерухомості визнано за першим відповідачем, Красноградською районною спілкою споживчих товариств, у зв’язку з чим ця спілка і була визначена позивачем у якості відповідача по даній справі.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, про існування вказаного рішення позивач, який оспорює право власності відповідача, дізнався з листів Кобзівської сільської ради №51 та №52 від 27.02.2008, а тому з урахуванням правил ст. 261 Цивільного кодексу України судом першої інстанції зроблені обґрунтовані висновки, що на момент звернення позивача до суду не минув встановлений ст.257 названого Кодексу трирічний строк позовної давності. Таким чином, клопотання відповідача про застосування судом строків позовної давності є безпідставним та обґрунтовано не прийнято судом першої інстанції під час вирішення даного спору.

Спірні правовідносини виникли між сторонами по справі до набрання чинності Цивільного кодексу України (435-15) , оскільки і позивач і перший відповідач стверджують про набуття ними права власності на спірні об’єкти нерухомості до 31.12.2003р., тобто під час дії Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , а тому регулювалися цим Кодексом та Законом України "Про власність" (697-12) . Разом з тим, оскільки таке право не було оформлено до набуття чинності Цивільним кодексом України (435-15) і цивільні правовідносини щодо права власності продовжують існувати після набрання чинності зазначеним законодавчим актом, то при вирішенні справи суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність керуватись положеннями Цивільного кодексу України (435-15) .

Згідно з ч.1 ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Матеріалами справи підтверджено, що спірні об’єкти нерухомості входили до пайового фонду КСП "Промінь", створеного на підставі рішення Красноградської ради народних депутатів 9 сесії ХХІІ скликання від 09.04.1997р. "Про злиття КСП "Дружба"та КПС "Промінь"в єдине КСП "Промінь". Вказане підтверджується, зокрема, рішенням загальних зборів співвласників майна КСП "Промінь"від 17.12.2001. Доказів визнання вказаного рішення недійсним або недостовірності включених до такого рішення відомостей до матеріалів справи сторонами не надано.

Наявними в матеріалах справи актами інвентаризації та переліком майна, затвердженим комісією по розпаюванню, підтверджено, що після включення майна (у тому числі спірних об’єктів нерухомості) до пайового фонду КСП "Промінь", це майно було розпайовано між членами КСП "Промінь" як майно, яке знаходиться у спільній частковій власності, що узгоджується з приписами ч.1 ст. 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", Указів Президента України від 03.12.99 №1529 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (1529/99) , від 29.01.2001 №62 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" (62/2001) , від 27.08.2002 №774 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення" (774/2002) , постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2001 №177 "Про врегулювання питань щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" (177-2001-п) .

За таких обставин, апеляційна інстанція погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що право власності на спірні об’єкти нерухомості належало членам КСП "Промінь". Відповідно до статуту ПАОП "Промінь" останнє є правонаступником КСП "Промінь".

Матеріалами справи також підтверджено, що на підставі долучених до справи копій нотаріально засвідчених письмових правочинів позивач придбав майнові паї членів КСП "Промінь", внаслідок чого отримав право власності на частку у пайовому фонді КСП "Промінь"у розмірі 32, %. Вказані правочини на час розгляду справи є чинними, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ці правочини є законною підставою набуття позивачем права власності на частку у пайовому фонді КСП "Промінь".

Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до рішення загальних зборів власників майнових паїв від 20.12.2003, позивачу, як власнику частки пайового фонду КСП "Промінь", було виділено майно, серед якого і спірні об’єкти нерухомості (нежитлові приміщення, розташовані у с.Ленінське (інв.№147) та у с.Терехово (інв. №146), що узгоджується з приписами ч.1 ст. 364 Цивільного кодексу України.

Зазначені об’єкти нерухомості були отримані позивачем на підставі акту приймання-передачі майна від 25.12.2003, а, відтак, суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що з дати складання вказаного акту приймання-передачі позивач набув право приватної власності на нежитлові приміщення, що розташовані за адресами: вул.Радянська, 9, с.Ленінське, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 210,3 м2); вул.Райська, 1, с.Терехово, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 68,0 м2), та правомірно задовольнив позов в цій частині.

На спростування заперечень першого відповідача, судом першої інстанції були досліджені матеріали справи та встановлено, що до 16.01.03 р. вулиці населених пунктів у с. Ленінське та с. Терехово Красноградського району Харківської області не найменувались. Рішенням V сесії XXIV скликання від 16.01.03 р. було здійснено найменування вулиць населених пунктів, розміщених на теріторії Кобзівської сільської ради, у тому числі і у с. Ленінське та с. Терехово. Згідно з довідкою Кобзівської сільської ради Красноградського району Харківської області від 11.11.08 р. за № 173, в с. Ленінське Красноградськго району розміщена лише одна торгівельна точка –магазин, у с. Терехово Красноградського району теж розміщена лише одна торгівельна точка –магазин. Тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що приміщення магазинів у с.Терехово та у с.Ленінське, зазначені у акті приймання-передачі майна від 25.12.2003, та об'єкти нерухомості, зазначені у позовній заяві як об'єкти права власності, які позивач просить визнати за собою, є тими ж самими об'єктами нерухомості.

Відповідач не надав суду доказів того, що спірні об’єкти нерухомості були створені ним або набуті з передбачених законом підстав. При цьому, першим відповідачем зазначалося, що ним отримано свідоцтво про право власності на спірні об’єкти на підставі рішення виконавчого комітету Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, яке на даний час є чинним.

Судом першої інстанції зроблені вірні висновки, що посилання відповідача на таке рішення не заслуговує на увагу, так як нормами чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства не передбачалось, що право приватної власності на об’єкт нерухомості виникає з рішення органу місцевого самоврядування про визнання права власності. При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) , до повноважень сільських рад, а тим більше до повноважень виконавчих органів таких рад, не віднесено право на прийняття рішень про визнання права власності за будь-якими особами права. Також, з огляду на положення ст. 4 та ст. 86 ЦК УРСР, рішення сільської ради або її виконавчого комітету не може бути визнано підставою для виникнення права приватної власності.

Окрім того, судом взято до уваги також і той факт, що в рішенні виконавчого комітету Кобзівської сільської ради від 24.09.2002 не наведено жодної встановленої законом обставини для виникнення у першого відповідача права приватної власності на спірні об’єкти нерухомості та не вказано норми закону, на підставі якої таке право власності ним набувається.

З урахуванням вищенаведеного та положень ч.2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України, суд першої інстанції вірно зазначив, що оскільки за своїми ознаками рішення виконавчого комітету Кобзівської сільської ради від 24.09.2002. про визнання за Красноградською районною спілкою споживчих товариств права власності на спірні об’єкти нерухомості є актом і цей акт явно суперечить законодавству України і стосовно повноважень органу місцевого самоврядування на його прийняття і щодо підстав видання, такий акт не підлягає застосуванню при вирішенні даного спору.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що посилання відповідача на те, що суд першої інстанції вийшов за межі предмету розгляду справи, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Суд першої інстанції не розглядав питання щодо незаконності рішення виконавчого комітету Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, а з урахуванням приписів чинного законодавства лише не застосував цей акт як такий, що не відповідає законодавству.

Що ж стосується посилання відповідача на те, що ним тривалий час спірні приміщення використовувались у власній діяльності, апеляційний суд зазначив, що факт такого використання не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог за умови встановлених фактів належності таких приміщень саме позивачу. Крім того, як вважає суд, відповідачем належними доказами не доведено факту використання спірних приміщень у власній діяльності, а наявність лише дозволів (ліцензій) на право торгівлі у спірних приміщеннях не може вважатися беззаперечними доказами тверджень відповідача. Крім того, позивач має такі ж самі дозволи (ліцензії) на право торгівлі у спірних приміщеннях.

Що ж стосується вимог позивача зобов’язати КП "Інвентаризатор" видати ПАОП "Промінь" свідоцтва про право приватної власності на об’єкти нерухомості у вигляді нежитлових приміщень, що розташовані за адресами: вул.Радянська, 9, с.Ленінське, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 210,3 м2); вул.Райська, 1, с.Терехово, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 68,0 м2), то апеляційна інстанція погодилася з висновками про їх задоволення, оскільки, як вірно встановлено судом першої інстанції, згідно з п.1 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права. З мотивів наявності у позивача права приватної власності на нежитлові приміщення, що розташовані за адресами: вул.Радянська, 9, с.Ленінське, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 210,3 м2); вул.Райська, 1, с.Терехово, Красноградський район, Харківська область (магазин літ. А-1, пл. 68,0 м2) судом зроблені вірні висновки про необхідність видачі позивачу свідоцтва про право приватної власності на перелічені об’єкти нерухомості. Видача ж даного свідоцтва повинна бути здійснена у відповідності до приписів чинного законодавства, оскільки рішення господарського суду про визнання права власності на нерухоме майно є підставою для прийняття рішення КП "Інвентаризатор" про реєстрацію прав власності на нерухоме майно з видачею свідоцтва про право власності у відповідності до п.п.2.1,3.1 Тимчасового положення (том 2 а.с.118-120).

Проте, колегія не може погодитися з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Зі змісту статті 392 Цивільного кодексу України вбачається, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

В основу оскаржуваної постанови покладено висновок апеляційного суду про набуття позивачем права власності на спірні нежилі приміщення магазинів на підставі ч.1 ст. 364 ЦК України внаслідок їх виділу з належної підприємству частки у пайовому фонді КСП "Промінь" (правопопередник ПАОП "Промінь") згідно рішення загальних зборів власників майнових паїв КСП "Промінь" від 20.12.2003 та акта приймання-передачі майна від 25.12.2003. При цьому рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, на виконання якого право власності на спірні приміщення оформлено за Красноградською райспоживспілкою з видачею відповідних свідоцтв, судом не застосоване при вирішенні даного спору як таке, що суперечить законодавству України як стосовно повноважень органу місцевого самоврядування на його прийняття, так і щодо підстав його видання ч.2 ст. 4 ГПК України.

Однак, по-перше, суд всупереч вимогам ст. 58 Конституції України безпідставно надав зворотної дії нормі ч.1 ст. 364 ЦК України (набрав чинності з 01.01.2004р.) щодо спірного нерухомого майна, переданого позивачу у грудні 2003 року.

По-друге, відповідно до ч.2 ст. 43 ГПК України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили та оцінюються в сукупності з іншими доказами по справі.

Згідно з ч.1 ст. 128 ЦК УРСР, чинного на момент підписання акта приймання-передачі майна від 25.12.2003, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Доказів укладення відповідного договору матеріали справи не містять, судом не встановлено та позивачем не надано. Не вбачається та не встановлено судами також і подальшого укладення між позивачем та іншими співвласниками після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) від 16.01.2003р. нотаріально посвідченого договору про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна, як того вимагає ч.3 ст.364 цього Кодексу.

Судами не витребувано у сторін докази будівництва спірних об'єктів нерухомості у 70-хх роках минулого століття, внаслідок чого не з'ясовано джерела їх створення (фінансування будівництва), що має істотне значення для встановлення дійсного власника спірного майна. Вказані докази не надано ані позивачем, ані відповідачем-1.

Відповідно до ч.1 ст.321 України право власності є непорушним і власник не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

З огляду на це, касаційна інстанція не приймає до уваги передчасний висновок апеляційного суду про невідповідність вимогам ст.ст. 4, 86 ЦК УРСР та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, за яким право власності на спірні приміщення оформлено за Красноградською райспоживспілкою з видачею відповідних свідоцтв, оскільки такі висновки свідчать про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норми ч.2 ст. 83 ГПК України шляхом безпідставного виходу за межі позовних вимог. Адже, згідно з п.2 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів і про це є клопотання заінтересованої сторони. Проте, в матеріалах справи відсутнє клопотання позивача про визнання недійсним (незаконним) рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002 в порядку ч.2 ст. 83 ГПК України.

Адже, відповідно до ч.1 ст.21 суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналогічну за змістом норму містить також ч.10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Частиною 1 ст. 393 ЦК України прямо встановлено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Водночас доказів звернення ПАОП "Промінь" з відповідним позовом, визнання недійсним чи скасування вищезазначеного рішення, як незаконного правового акту органу місцевого самоврядування, матеріали справи не містять та судами не встановлено.

До того ж, висновок апеляційного суду про те, що з огляду на положення ст. 4 та ст. 86 ЦК УРСР рішення сільської ради або її виконавчого комітету не може бути визнано підставою для виникнення права приватної власності, спростовується змістом абзацу 3 ч.2 ст. 4 ЦК УРСР, згідно якого цивільні права (в тому числі і право власності) можуть виникати з адміністративних актів.

Відтак, судами неправильно застосовано ч.2 ст. 4 ГПК України шляхом незастосування при вирішенні даного спору чинного та неоспореного позивачем рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, оскільки як ст.49 чинного на той час Закону України "Про власність" (697-12) так і ст.328 нині чинного ЦК України (435-15) презюмується правомірність володіння майном.

Задовольняючи позовні вимоги про зобов’язання КП "Інвентаризатор" видати ПАОП "Промінь" свідоцтва про право приватної власності на об’єкти нерухомості, суд навіть не встановив, чи вчинялися відповідачем-2 певні дії, спрямовані на порушення прав позивача (відмова в реєстрації за позивачем спірного майна тощо). Адже, в разі недоведеності звернення позивача до КП "Інвентаризатор" з клопотанням про вчинення певних реєстраційних дій та обумовленої цим недоведеності порушення позивача, підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.

Наведеної ж правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах зазначеної категорії (постанова ВСУ від 05.06.2007 у справі №7/778).

Окрім того, суди зобов'язали відповідача-2 видати позивачу свідоцтва про право приватної власності на нежилі приміщення, не врахувавши чинність виданих відповідачу-1 свідоцтв про право власності на ті ж приміщення, які (свідоцтва) не скасовані та анульовані у встановленому порядку. Наведене в разі виконання відповідного судового рішення означатиме призведе до безпідставного оформлення права власності на одні і ті ж об'єкти нерухомого майна за двома різними юридичними особами.

Разом з тим, судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не з'ясовувалося питання дотримання ПАОП "Промінь" строку позовної давності при пред'явленні позову. Зокрема, судами попередніх інстанцій при не надано відповідної правової оцінки як заяві відповідача-1 за про застосування позовної давності, так і доводам скаржника про те, що позивачу стало відомо про порушення своїх прав з моменту передачі йому спірних нежилих приміщень за актом від 25.12.2003, після чого позивач повинен був дізнатися про знаходження в цих приміщеннях райспоживспілки та ведення нею господарської діяльності.

Апеляційний суд на вказані порушення судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернув, що є підставою для скасування попередніх судових актів та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас колегія не може прийняти до уваги додану позивачем до відзиву на касаційну скаргу копію рішення Кобзівської сільської ради від 13.04.2009, яким скасувано рішення виконкому Кобзівської сільської ради від 24.09.2002, оскільки, по-перше, рішення Кобзівської сільської ради від 13.04.2009 є новим доказом, а згідно імперативних приписів ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду постанов Вищого господарського суду України, прийнятих з порушенням вимог ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (постанови ВСУ від 11.09.2007 у справі №1/151-3079 та від 11.09.2007 у справі №18/439).

Окрім того, рішення Кобзівської сільської ради від 13.04.2009 прийняте вже після розгляду даної справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому може оцінюватися судом першої інстанції лише при новому розгляді справи.

По-друге, з долученої скаржником до доповнень до касаційної скарги копії ухвали Красноградського районного суду Харківської області від 02.06.2009 у адміністративній справі за позовом Красноградської райспоживспілки до Кобзівської сільської ради про визнання нечинним рішення від 13.04.2009, якою, до речі, в порядку забезпечення позову зупинено дію цього рішення, вбачається, що на даний час рішення від 13.04.2009 є предметом адміністративного позову, результати розгляду якого можуть мати істотне значення та безумовно можуть вплинути на розгляд даного господарського спору про право власності на нерухоме майно.

Зважаючи на це, касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи з достовірністю встановити наявність чи відсутність пропуску строку позовної давності, підстав для його відновлення тощо, ретельно перевірити доводи скаржника щодо незазначення в актах приймання-передачі від 11.04.1997р. та від 25.12.2003 дійсного місцезнаходження спірних приміщень магазинів та помилкового їх ототожнення з магазинами, які перебувають у власності відповідача-1, та якими він ще з середини 80-х років минулого століття відкрито і безперервно користується у своїй господарській діяльності, а також вирішити питання щодо наявності чи відсутності передбачених ч.1 ст. 79 ГПК України підстав для зупинення провадження у даній справі до вирішення пов'язаної адміністративної справи, та з врахуванням вищенаведеного вирішити спір відповідно до вимог закону.