Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним рішення Славутицької міської ради від 25.02.2008р. № 468-19-V та від 21.03.2008р. № 491-20-V, як таких, що не містять правових підстав для скасування раніше прийнятого рішення про вилучення земельної ділянки та зобовязання Чорнобильської АЕС проводити роботи з розробки технічної документації із землеустрою щодо внесення змін в державний акт на право постійного користування земельними ділянками, суперечать роз'ясненням Головного управління земельних ресурсів у Київській області щодо порядку внесення змін в існуючий акт на право постійного користування землею.

Відповідач відхилив позов, вказавши, що позивачем не було надано належну документацію з землеустрою, що унеможливлює внесення змін в державний акт на право постійного користування земельною ділянкою; внесення змін в існуючий акт було здійснено з порушенням статей 20 та 26 Закону "Про землеустрій".

Також відповідач вважає, що спірні рішення прийнято в межах наданої йому компетенції та чинного законодавства.

Рішенням господарського суду Київської області від 03.12.2008р. (суддя Чорна Л.В.) позов задоволено; визнано недійсними рішення Славутицької міської ради Київської області від 25.02.2008р. № 468-19-V та від 21.03.2008р. № 491-20-V; з відповідача на користь позивача стягнуто 288грн. судових витрат.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 27.01.2009р. (судді: Рудченко С.Г. –головуючий, Лобань О.І., Федорчук Р.В.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотивів його законності та обґрунтованості.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, Славутицька міська рада звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у даній справі скасувати та передати справу на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Скаргу мотивовано доводами про порушення та неправильне застосування судами норм земельного законодавства (статей 3, 79, 141, 142 Земельного кодексу України), прийняття судових рішень за неврахування наданих відповідачем доказів та процедури оформлення Державних актів на право користування земельними ділянками при необхідності зміни площі користування. Скаржник вважає, що, оскільки земельна ділянка є цілісним об'єктом землекористування, то у випадках, коли користувач бажає зменшити площу користування, він повинен відмовитись від права постійного користування існуючою земельною ділянкою та оформити право користування на нову земельну ділянку меншої площі.

Додатково скаржник вказав на відсутність порушеного права позивача, яке підлягало б судовому захисту, оскільки позивач не надав доказів, які б свідчили про вчинення органом місцевого самоврядування перешкод щодо оформлення необхідної технічної документації та реєстрації змін до акта.

Позивач відзив на касаційну скаргу не надав, усно заперечив проти доводів відповідача, вказавши на законність та обґрунтованість судових рішень.

Заслухавши доповідь судді –доповідача та пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судовому рішенні, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення Славутицької міської ради № 42-5-ІV від 21.06.2002р. позивачу видано державний акт № ІІ-КВ № 002632 на право постійного користування землею площею 84,8936га під існуючою забудовою (будівельна база).

24.02.2006р. позивач звернувся до відповідача з листом № 71/16-105 (т.1, а.с.11) щодо прийняття рішення про проведення коригування Державного акта № ІІ-КВ № 002632 та зменшення земельних площ до 13,01га у зв'язку з передачею у комунальну власність територіальної громади м. Славутич об'єктів, розташованих на будівельній базі.

28.02.2006р. відповідач прийняв рішення № 895-54-ІV про вилучення у позивача зі земель постійного користування земельні ділянки площею 71,2168га, в користуванні позивача з 01.03.2006р. залишено землі площею 13,01га, зобов'язано позивача на наступну сесію ради надати технічну документацію зі землеустрою.

Рішенням № 468-19-V від 25.02.2008р. відповідач надав згоду позивачу на розробку проекту землеустрою щодо внесення змін у державний акт на право постійного користування земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти підприємства (складське господарство, залізничне депо, нафтобаза, залізничні колії) за адресою м. Славутич, будівельна база.

Рішенням № 491-20-V від 21.03.2008р. внесено зміни до рішення Славутицької міської ради "Про надання згоди на розробку проекту відведення із землеустрою щодо оформлення державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 25.02.2008р. № 468-19-V", разом з тим відповідно до пункту 1.4 рішення від 21.03.2008р. вважається таким, що втратило чинність, рішення Славутицької міської ради "Про вилучення земельної ділянки від 28.02.2006р. № 895-54-ІV.

Згідно змісту спірних рішень для внесення змін до Державного акта на право постійного землекористування позивачу слід подати відповідачу погоджену технічну документацію із землеустрою.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, визначив, що спірні правовідносини пов'язані з добровільною відмовою позивача від земельної ділянки як підстави припинення землекористування, та застосував до них приписи статті 142 Земельного кодексу України.

Відтак, на думку господарських судів попередніх інстанцій, при добровільній відмові власника (користувача) від прав на земельну ділянку не проявляються владні повноваження органів виконавчої влади або судових органів. Припинення суб'єктивного права відбувається у зв'язку зі самостійним волевиявленням власника (користувача) земельної ділянки.

Однак судова колегія вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними та такими, що не ґрунтуються на дійсних обставинах справи з огляду на таке.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, чи вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

Припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки, в такому разі власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування за відповідною підставою.

Натомість рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки, наданої у постійне користування із земель державної та комунальної власності, для суспільних та інших потреб, приймаються відповідно до порядку та у випадках, визначених статтею 149 Земельного кодексу України.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що правовідносини сторін внаслідок прийнятого відповідачем рішення від 28.02.2006р. регулюються відповідно до приписів частин 3 та 4 статті 142 Земельного кодексу України не ґрунтуються на аналізі дійсного змісту цього рішення (чи містяться в ньому положення про припинення права постійного землекористування на підставі відмови землекористувача, чи інші підстави припинення землекористування), а також змісту листа позивача від 24.02.2006р. (чи викладено в ньому відмову від права землекористування).

При цьому судами не з'ясовано, яким чином скасування рішення відповідача від 28.02.2006р. "Про вилучення земельної ділянки" порушує право позивача на добровільну відмову від право постійного землекористування частиною земельної ділянки.

Також судова колегія погоджується з доводами касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій не встановлено, які саме майнові чи особисті немайнові права чи охоронювані законом інтереси позивача порушуються (не визнаються чи оспорюються) наданням відповідачем згоди на розробку проекту відведення із землеустрою щодо оформлення державних актів на право постійного користування земельними ділянками, при наявності у нього державного акта з внесеними змінами щодо розміру земельної ділянки.

Таким чином, перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди всупереч статтям 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України не розглянули всебічно, повно та об’єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Разом з тим постанова апеляційної інстанції та рішення місцевого суду вказаним вимогам не відповідають за вище вказаних підстав.

З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, постанова апеляційної інстанції та рішення місцевого суду підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду справи господарським судам слід врахувати вищенаведене, та вирішити спір у відповідності до вимог чинного законодавства.

Керуючись статтями 43, 111-7, пунктом 3 статті 111-9, статтями 111-10, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Славутицької міської ради задовольнити.

Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 27.01.2009р. та рішення господарського суду Київської області від 03.12.2008р. у справі № 8/439-08 господарського суду Київської області скасувати.