Рішенням від 11.03.2008 господарського суду Миколаївської області позовні вимоги задоволено.

Визнано за ФОП ОСОБА_1 право власності на самочинно збудоване нерухоме майно - склад літ.А-1, загальною площею 56,9кв.м, душ літ.Б-1 (1,60* 1,66), вбиральня літ. В-1 (1,10*0,96), огорожа №1 та споруди № 2, розташовані поблизу Варварівського узвозу в м. Миколаві.

Судове рішення мотивовано тим, що відповідно ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України, право власності на самочинне збудоване нерухоме майно може бути визнано за рішенням суду за умови надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.

Не погоджуючись з судовим рішенням перший заступник прокурора Миколаївської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням і просить його скасувати, посилаючись на те, що господарським судом порушені норми матеріального права, зокрема, ст. 376 Цивільного кодексу України, ст. 12 Земельного кодексу України та ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального права при винесенні оспорюваного судового акта, знаходить необхідним касаційне подання задовольнити частково.

Господарським судом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради № 11/31 від 02.03.2007 ФОП ОСОБА_1. надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на Варварівському узвозі, 1-а, орієнтовною площею 2800 кв.м, з метою передачі в оренду для обслуговування орендованих приміщень.

За ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад. Дана норма кореспондується зі ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування".

Отже, Миколаївська міська рада є суб?єктом права власності на землю в межах території міста.

Статтею 375 Цивільного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Задовольняючи позов, господарський суд не звернув увагу на те, що відповідно ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

За цих обставин суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган за зверненням позивача питання про надання останньому у встановленому законом порядок, земельної ділянки розташованої під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній.

Водночас, суди не взяли до уваги приписи ст. 95 Земельного кодексу України та ст. 25 Закону України "Про оренду землі" згідно яких, орендар, як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця.

В матеріалах справи такі докази відсутні.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 1 постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Зважаючи на те, що відповідно зі ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому рішення у справі підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд господарському суду.

При новому розгляді справи принагідно повно та всебічно вияснити всі обставини справи, дати їм належну правову оцінку та постановити законне та обґрунтоване рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. 1115, п.3 ст. 1119 - ст.11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційне подання задовольнити частково.

Рішення від 11.03.2008 господарського суду Миколаївської області зі справи № 5/871/07 скасувати.