Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2008 р. (суддя О.О. Коваленко) у справі №6/422-08 позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСК"(далі –позивача) задоволено повністю.

З відкритого акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат"(далі –відповідач) на користь позивача стягнуто 1220780,00 грн. основного боргу, 10 927,00 грн. інфляційних, 6 780,34 грн. –3% річних, 12 385,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погодившись із рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2008 р., скаржник звернувся до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, провадження у справі №6/422-08 –припинити, судові витрати покласти на позивача.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.02.2009 року апеляційну скаргу відповідача залишено без задоволення, оскаржуване рішення суду першої інстанції від 23.12.2008 року залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, аргументуючи порушенням норм матеріального права, зокрема, статті 625 Цивільного кодексу України, статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Згідно з частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не передбачений договором або законом.

Як встановлено судами попередніх судових інстанцій, 16.05.2008 р. між сторонами було укладено договір №819д (надалі –договір) зі Специфікаціями та Додатковою угодою, що є невід’ємними частинами договору, згідно з п.1.1. якого позивач на підставі довіреності серії ЯОП №450864/729 від 13.08.2008 р. по видаткових накладних в період з 08.08.2008 р. по 28.08.2008 р. передав відповідачеві обумовлений товар на загальну суму 1220780,00 грн. (т.1 а.с.15-23). Окрім того, підтвердженням отримання відповідачем товару за договором є акти прийому-передачі, що підписані обома сторонами без жодних зауважень та скріплені печатками на загальну суму 1220780,00 грн. (т.1 а.с.42-45).

Відповідач, в свою чергу, зазначений товар прийняв та, відповідно до п.5.2. договору, повинен був повністю його оплатити протягом п’яти банківських днів з дати отримання, однак, всупереч умовам договору, товар в зазначений термін оплачений не був.

Судами встановлено, що в порядку досудового врегулювання спору, позивач 25.09.2008 р. листом за №127/04 звернувся до відповідача з претензією щодо сплати останнім основного боргу за договором, у відповідь на який відповідач листом №52-16/1239 від 24.11.2008 р. повідомив, що змушений відмовити в задоволенні цієї претензії з причини відсутності в даний момент грошових коштів для її погашення (т.1 а.с.24,31). Внаслідок чого суди дійшли висновку про фактичне визнання відповідачем заборгованості перед позивачем на спірну суму.

Відтак, колегія суддів погоджується з обґрунтованістю висновків судів про стягнення спірних коштів.

Доводи скаржника про незаконність стягнення інфляційних та річних, оскільки відповідач перебуває у процедурі банкрутства відповідно до приписів статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", як таких, що нараховані за період дії мораторію на задоволення грошових вимог до відповідача-боржника, колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими. Інфляційні та річні, нараховані боржнику відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є за своєю правовою природою не є штрафними санкціями, оскільки інфляційні втрати пов’язані з інфляційними процесами в державі то вони є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненням грошових коштів, а три проценти річних є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником. З такими висновками погодився Верховний суд України у Постанові № 06/212 від 16.05.2006року.

Доводи скаржника про те, що позов заявлено неналежним позивачем виходять за межі касаційного перегляду як такі, що стосуються оцінки доказів. Відтак колегія суддів вважає їх необґрунтованими. Разом з тим, матеріалами справи - Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи позивача : Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСК" (а.с. 25) підтверджується правильність юридичної назви позивача як Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСК", яке було стороною спірної угоди поставки та на користь якого постановлено судове рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України, діючи в межах повноважень суду касаційної інстанції згідно приписів ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності стягнення з відповідача на користь позивача сум 1220780,00 грн. основного боргу, 10 927,00 грн. інфляційних, 6 780,34 грн. –3% річних, 12 385,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та не вбачає підстав для скасування рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2008 року та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.02.2009 року в даній справі, а доводи відповідача вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують законності висновків суду апеляційної інстанції.