ТОВ "Мир-Сем і К"(далі –позивач) звернулось до господарського суду Черкаської області з позовною заявою до ЗАТ "Канівриба"(далі –відповідача) про стягнення з відповідача 30502 грн. 50 коп. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем, 27.01.2004 року, 19.03.2004 року, на підставі рахунків №2 від 26.01.2004 року, №9 від 19.03.2004 року, та 10.06.2004 року згідно договору №10 від 10.06.2004 року, на поточний рахунок відповідача було перераховано грошові кошти за товар у розмірі 30502 грн. 50 коп., однак, в подальшому, вказаний товар відповідачем позивачу передано не було.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 19.11.2008 року у справі №12/4776 в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Рішення місцевого господарського суду мотивовано пропуском строку позовної давності, протягом якого позивач наділений правом звернутись до господарського суду за захистом порушеного права.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, як таке, що прийнято з порушенням судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема, статей 261, 525, 526, 530 ЦК України. Зокрема, скаржник зазначав, що висновок місцевого господарського суду про закінчення строку позовної давності зроблений без дослідження Вимоги позивача №251/9 від 18.08.2008 року про повернення коштів.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 11.02.2009 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, оскаржуване рішення суду першої інстанції від 19.11.2008 року залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, аргументуючи порушенням норм матеріального права, зокрема, статей 261, 525, 526, 530 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України та статтею 174 Господарського кодексу України зокрема такими підставами є: завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Статтею 175 Господарського кодексу України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України (435-15) кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) .

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 205 Цивільного кодексу України передбачає вчинення правочинів у усній формі. При цьому, сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Згідно зі статтею 206 Цивільного кодексу України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. При цьому, юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Отже, за правовою природою усні правочини передбачають зустрічне виконання зобов'язань сторонами такого правочину шляхом вчинення конклюдентних дій учасників правочину.

За приписами статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною 1 статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється у три роки, а згідно з частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, або про особу, яка його порушила.

Отже, при укладенні сторонами усного правочину перебіг строку позовної давності починається з моменту фактичного виконання однією із сторін свого зобов'язання, оскільки таке виконання свідчить про обов'язок іншої сторони виконати конклюдентні дії, які визначають зміст усного правочину.

Як встановлено судами, відповідачем були виписані рахунки-фактури №2 від 26.01.2004 року на суму 15500 грн. 00 коп., №9 від 19.03.2004 року на суму 5002 грн. 60 коп., а всього 20502 грн. 60 коп. (т.1 а.с.40,41), які позивачем були сплачені, відповідно, 27.01.2004 року платіжним дорученням №725 та 19.03.2004 року згідно платіжного доручення №153 (т.1 а.с.7,8).

Відтак, суди дійшли висновку, що, між позивачем та відповідачем було вчинено усний правочин, згідно з яким відповідач зобов'язувався поставити товар (зарибок, мальок) на загальну суму 20502 грн. 60 коп., а позивач зобов'язувався здійснити оплату зазначеного товару.

30.07.2004 року між сторонами було складено та підписано Акт звірки взаєморозрахунків, відповідно до якого сторони визначили та погодили заборгованість відповідача перед позивачем на суму 30502 грн. 50 коп. (т.1 а.с.42).

Поряд з цим, 10.06.2004 року, відповідно до платіжного доручення №897, на рахунок відповідача було перераховано 10000 грн. 00 коп. (т.1 а.с.9). Судами встановлено, що зазначені грошові кошти були сплачені відповідачу на виконання умов Договору №10 від 10.06.2004 року. Водночас, такого Договору матеріали справи не містять.

Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що 18.08.2008 року на адресу відповідача, позивачем було надіслано Вимогу №251/9, згідно з якою, позивач просив відповідача у семиденний строк з моменту отримання претензії перерахувати на рахунок позивача 30502 грн. 50 коп., сплачених позивачем за мальок риби.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач доводив виконання зобов'язань по спірній поставці позивачу, однак не міг документально підтвердити факт належної поставки товару у зв'язку із знищенням документів бухгалтерського обліку по закінченню термінів зберігання відповідно до Акту 23.01.2008 року (т.1 а.с.21), а позивач не міг спростувати його доводів.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в цьому випадку це стосувалось позивача, який мав би довести підстави та обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, чого зроблено не було.

З огляду на наведене, суди дійшли висновку про недоведення позивачем обставин порушення його прав вимоги до відповідача та про перебіг строку позовної давності для виконання відповідачем своїх зобов'язань згідно зазначеного усного правочину.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України, діючи в межах повноважень суду касаційної інстанції згідно приписів ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та не вбачає підстав для скасування рішення господарського суду Черкаської області від 19.11.2008 року та постанови Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 11.02.2009 року у справі, а доводи позивача вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують законності висновків судів попередніх судових інстанцій.

На підставі викладеного, керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України Вищий господарський суд України –

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Мир-Сем і К" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 11.02.2009 року та рішення господарського суду Черкаської області від 19.11.2008 року залишити без змін.