Рішенням господарського суду Київської області від 30.12.2008 (суддя Л.Чорна) позов про зобов'язання відповідача укласти договір про оформлення та видачу перепусток на допуск в контрольовану та обмеженого доступу зону аеропорту задоволено.

Рішення суду мотивовано тим, що спірний договір має обов'язковий характер в силу положень Повітряного кодексу України (3167-12) , позивач надіслав проект договору в порядку ст. 182 Господарського кодексу України, доказів реагування на це відповідачем не надано, тому з огляду на приписи ст. 187 Господарського кодексу України позовні вимоги підлягають задоволенню.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17.02.2009 (судді: М.Чорногуз, О.Агрикова, Г.Жук) рішення господарського суду першої інстанції скасовано. В позові відмовлено.

Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що спірний договір не є господарським, не заснований на державному замовлені і його укладення не є обов'язковим за законом, а правовідносини щодо оформлення та видачі перепусток на доступ до контрольованої зони аеропорту не є господарськими та регулюються Державною програмою авіаційної безпеки цивільної авіації.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційної інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального права, рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

Скаржник посилається на ті обставини, що його господарська діяльність пов'язана з постійним знаходженням на території аеропорту, вважає, що підписання договору спрямовано на виконання державної програми, тому за приписами ст. 179 Господарського кодексу України, положеннями Повітряного кодексу України (3167-12) укладання договору є обов'язковим.

Відповідач у відзиві проти доводів касаційної скарги заперечив, вважає висновки апеляційної інстанції правомірними і просить постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи предметом спору є зобов'язання укласти договір.

Відповідно до п.7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно п.3 ст. 179 Господарського кодексу України, укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При цьому, при укладенні господарських договорів, відповідно до п.4 цієї норми, зміст договору визначається на основі, зокрема: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

За змістом статті 627 Цивільного кодексу України у разі відсутності обов’язку укласти договір, учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати питання про вступ в ті чи інші правовідносини, вибирати контрагента та характер договору, який вони укладають.

Частини 3, 4, 5, 7 статті 181 Господарського кодексу України, застосовуються у випадку, коли сторони мають намір укласти відповідний договір, але не можуть дійти згоди щодо окремих його умов. При цьому, розбіжності до суду передаються лише якщо не це є згода обох сторін, за виключенням випадку, коли договір заснований на державному замовленні або його укладання якого є обов'язковим для сторін на підставі закону або виконавцем є монополіст, на якого покладається обов'язок передати відповідний спір на вирішення суду, у разі отримання ним договору з протоколом розбіжностей, з якими він не згоден.

Відповідно до ст. 187 Господарського кодексу України, спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи, при цьому касаційна інстанція не має права збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Апеляційна інстанція дійшла правомірного висновку, що укладання договору, що є предметом спору, не є обов'язковим для сторін, оскільки відсутня пряма вказівка закону про це; сторони не дійшли згоди щодо окремих умов договору, що з огляду на приписи ч.8 ст. 181 Господарського кодексу України, дає підстави вважати вказаний договір неукладеним (таким, що не відбувся). Відтак, відсутні підстави для спонукання відповідача до укладення договору.

Доводи скаржника ґрунтуються на власному тлумаченні норм права, не свідчать про неправильне застосування апеляційною інстанцією норм матеріального права, що регулює спірні правовідносини, тому відхиляються. Інші доводи щодо суті діяльності позивача не впливають на правильність застосування норм матеріального права щодо предмету спору.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17.02.2009 у справі № 8/455-08 господарського суду Київської області залишити без зміни, а касаційну скаргу –без задоволення.