Військово-медичним клінічним центром Західного регіону у січні 2008 року заявлений позов до Виконавчого комітету Львівської міської ради, Відділу приватизації державного житлового фонду Личаківського району міста Львова про визнання права державної власності на нежитлові будівлі: літ "Л-1" –контрольно- пропускний пункт, загальною площею 22,8 кв.м; літ. "З-1" –склад, площею 372,5 кв.м; літ. "І-1" –адміністративний будинок, площею 141,7 кв.м; літ "Ж-1" –гараж, площею 455,90 кв.м; літ. "Е-З" –гараж, загальною площею 2618,0 кв.м; літ. "К-1" –пункт технічного обслуговування, загальною площею 64,0 кв.м; літ. "М-1" –склад, загальною площею 392,7 кв.м, які знаходяться за адресою: місто Львів, вул. Личаківська, 150-152, та перебувають в оперативному управлінні Міністерства оборони України. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що спірне нерухоме майно побудоване до 1992 року Міністерством оборони України на земельній ділянці переданій Міністерству рішенням виконкому Львівської міської ради від 26.01.53 №4/370. Розпорядженням від 15.12.98 командувача Західного оперативного командування ці об'єкти передано 1120 військовому госпіталю. Позивач наголошував на тому, що відповідно до пунктів 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (1075-14) вказане майно є державною власністю і перебуває в оперативному управлінні Міністерства оборони України. Позивач вважав, що відповідач-2 безпідставно, посилаючись на відсутність документів, підтверджуючих право державної власності, відмовив йому у реєстрації права власності на спірне майно. Разом з цим, позивач посилався на приписи статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", пунктів 1.12, 4.2 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.02, статей 34, 39, 48, 49 Закону України "Про власність" .

Рішенням господарського суду Львівської області від 27.05.08, ухваленим суддею Данко Л.С., позовні вимоги задоволено. Вмотивовуючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що позивач є правонаступником усіх прав, майнових і немайнових інтересів реорганізованого 1120 центрального військового клінічного госпіталю та входить у структуру Міністерства оборони України Збройних Сил України. Судом першої інстанції установлено, що спірне майно є державною власністю і перебуває в оперативному управлінні Міністерства оборони України. Також, судом установлено, що рішенням виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих №4/370 від 26.01.53 земельна ділянка, на якій знаходяться спірні об'єкти, була передана в постійне користування з правом її забудови. При цьому, пунктом 7 Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна і затвердження вартості цих послуг, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №394 від 23.03.06 визначено, що при наявності рішення виконавчого комітету Львівської міської ради або іншого уповноваженого органу про надання дозволу на будівництво об'єкта і відсутності акта про прийняття в експлуатацію об'єкта, збудованого до 05.08.1992 року, заявником подається висновок про технічний стан об'єкта, складений БТІ, а також документ, який посвідчує існування об'єкта до вказаної дати, або технічний паспорт, виданий на той час БТІ. Вказані положення містить і лист Держкомбуду України від 23.03.1999 року. Суд першої інстанції дійшов висновку про надання позивачем усіх необхідних документів для оформлення права власності на спірне майно. Водночас, суд зазначив про відсутність доказів, підтверджуючих вибуття спірного майна з державної власності чи його передачу власником у повне господарське відання іншій особі. Судове рішення обґрунтоване приписами статті 392 Цивільного Кодексу України, частини 5 статті 3, частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень", статей 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" .

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Кордюк Г.Т. –головуючого, Давид Л.Л., Мурської Х.В., постановою від 02.10.08, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу Виконавчого комітету Львівської міської ради залишив без задоволення.

Виконавчий комітет Львівської міської ради звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи свої доводи скаржник вказує на ненадання судами попередніх інстанцій оцінки тому, що позивач, звертаючись з вимогою зареєструвати право власності на спірне майно, не подав рішення про надання дозволу на будівництво цих об'єктів, що є порушенням Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна і затвердження вартості цих послуг, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №394 від 23.03.06. Разом з цим, скаржник не погоджується з висновком судів про надання позивачем усіх правовстановлюючих документів, оскільки надані позивачем матеріали є лише технічною документацією. На думку заявника, судами порушено приписи статті 376 Цивільного кодексу України та не враховано листа Вищого арбітражного суду України "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом". Також, скаржник вважає хибним висновок судів про знаходження спірного майна в оперативному управлінні Міністерства оборони України, оскільки доказів належності майна позивачеві на праві повного оперативного управління чи повного господарського відання, матеріали справи не містять. Заявник вказує на те, що ним не було порушено прав і законних інтересів позивача, адже, питання про оформлення права власності за позивачем на засіданні виконавчого комітету Львівської міської ради не розглядалось.

Від Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, Відділу приватизації державного житлового фонду Личаківського району, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства відзначає наступне.

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, предметом позову є вимога Військово-медичного клінічного центру Західного регіону до Виконавчого комітету Львівської міської ради, Відділу приватизації державного житлового фонду Личаківського району міста Львова про визнання права державної власності на нежитлові будівлі: літ "Л-1" –контрольно- пропускний пункт, загальною площею 22,8 кв.м; літ. "З-1" –склад, площею 372,5 кв.м; літ. "І-1" –адміністративний будинок, площею 141,7 кв.м; літ "Ж-1" –гараж, площею 455,90 кв.м; літ. "Е-З" –гараж, загальною площею 2618,0 кв.м; літ. "К-1" –пункт технічного обслуговування, загальною площею 64,0 кв.м; літ. "М-1" –склад, загальною площею 392,7 кв.м, які знаходяться за адресою: місто Львів, вул. Личаківська, 150-152 та перебувають в оперативному управлінні Міністерства оборони України. Суди попередніх інстанцій задовольняючи ці вимоги позивача дійшли висновку про наявність підстав для визнання права державної власності на спірні нежитлові будівлі. Проте, такий висновок судів попередніх інстанцій колегія суддів вважає передчасним, оскільки судами під час розгляду справи не було з’ясовано наступного.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктом 2 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного інтересу.

Статтею 16 названого Кодексу унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

Главою 24 Цивільного кодексу України (435-15) встановлені способи набуття права власності, зокрема, за приписами статей 328 (435-15|328) , 329 (435-15|329) цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об’єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. З матеріалів справи вбачається, що позивач просив визнати право державної власності на спірні приміщення, при цьому, посилаючись на те, що це майно знаходиться в оперативному управлінні Міністерства оборони України.

Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 326 вказаного Кодексу у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна; від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади; управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами. Однак, господарські суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги Військово-медичного клінічного центру Західного регіону про визнання права державної власності на спірні об'єкти залишили поза увагою викладені приписи і не встановили чи наділений позивач (який не є органом державної влади) повноваженнями для звернення до суду з позовами в інтересах держави про визнання права державної власності, чи наділений позивач компетенцією щодо реалізації цивільних прав держави у спірних правовідносинах. Крім того, посилаючись в обґрунтування наявності правових підстав для задоволення позову на приписи статті 392 Цивільного кодексу України, за якими власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, господарські суди не з'ясували, чи оспорюється право державної власності на відповідне майно відповідачами, оскільки: по-перше, листом від 19.11.07 №149/ПЖ відповідач-2 лише запропонував позивачеві надати відповідні документи, необхідні для оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна; по-друге, як вбачається з матеріалів справи, рішення щодо оформлення права державної власності на спірні будівлі або про відмову в такому оформленні відповідачі не приймали.

Таким чином, господарськими судами не встановлено чи існує між сторонами спір про право на спірні об'єкти нерухомості. Викладене свідчить про те, що судами зроблено висновки при неповно встановлених обставинах справи. Відтак, доводи, викладені в касаційній скарзі про порушення судами вимог чинного законодавства, підтверджуються матеріалами справи. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Львівської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.