Приватний підприємець ОСОБА_1звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Приватного підприємця ОСОБА_2 і просив суд стягнути з останнього 7534,0 грн. орендної плати, 2910,23 грн. за використану електроенергію, 9600,0 грн. неустойки та 2000,0 грн. моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором оренди щодо сплати орендних платежів та вартості фактично використаної електроенергії. Вимоги в частині стягнення неустойки ґрунтуються на ст. 785 ЦК України та мотивовані неповерненням відповідачем орендованого майна після закінчення дії договору оренди.

Відповідач, заперечуючи заявлений позов, посилається на те, що наданий позивачем договір оренди ним не підписувався, підпису під знятими 02.11.2004р. показниками лічильника не ставив, орендованими приміщеннями не користувався. Одночасно відповідач у своєму відзиві на позов заявив клопотання про призначення почеркознавчої судової експертизи, з яким погодився й позивач.

Ухвалою господарського суду Київської області від 26.05.2006р. призначено почеркознавчу судову експертизу, проведення якої доручено Київському НДІ судових експертиз (а.с.78-79).

Рішенням господарського суду Київської області від 11.11.2008р. (суддя Рябцева О.О.) визнано недійсним договір оренди від 01.10.2004р., укладений між ПП ОСОБА_1. та ПП ОСОБА_2У задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення мотивовано тим, що договір оренди від 01.10.2004р. був підписаний не відповідачем, а як вбачається з висновку №5378 судово-почеркознавчої експертизи, підписаний особою, яка наслідувала справжній підпис ОСОБА_2., що, за висновком суду, свідчить про відсутність вільного волевиявлення та внутрішньої волі останнього на вчинення даного правочину. Наведена обставина, з огляду на приписи ч.1 ст. 215 ЦК України, стала підставою для застосування судом свого права, наданого п.1 ст. 83 ГПК України, та визнання недійсним договору оренди від 01.10.2004р., пов'язаного з предметом спору. Оскільки даний договір не створює юридичних наслідків, то позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Так, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення.

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, якими позивач обґрунтовує підстави позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Вимоги, що пред'являються до доказів визначені ст. 34 ГПК України. Згідно вказаної норми, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. При цьому, в силу ст. 36 ГПК України, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Проте, на порушення ст. 36 ГПК України, надані позивачем письмові докази, якими він стверджує свій позов, не завірені належним чином.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, між ним та відповідачем був укладений договір оренди від 01.10.2004р. зі строком дії до 01.05.2005р. (п.9.1 договору), за умовами якого позивач передає, а відповідач приймає для виробництва в тимчасове платне користування частину приміщень двох боксів площею 112 кв.м. вартістю 2691,0 грн., які знаходяться за адресою: м.Біла Церква, вул.Петра Запорожця, 246-А. (а.с.13-14).

Розділом 3 цього договору передбачено, що розмір орендної плати складає всього 1250,0 грн. за один місяць: за два бокси -1000,0 грн., за металевий павільйон -100,0 грн., оренда території 50 кв.м. -50,0 грн. Орендна плата сплачується наперед за наступний місяць в кінці поточного, у готівковому порядку не пізніше 10 числа наступного місяця.

Пунктом 3.5. договору визначено, що за користування електроенергією за попередній місяць відповідач сплачує окремо по лічильнику, центральному, за виключенням електроенергії столярів.

Невиконання відповідачем умов договору щодо сплати орендної плати та електроенергії стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Враховуючи заперечення відповідача щодо підписання ним вказаного договору оренди, суд першої інстанції за клопотанням останнього, з яким також погодився позивач, призначив почеркознавчу судову експертизу.

Відповідно до висновку №5378 від 23.08.2006р. судово-почеркознавчої експертизи, проведеної Київським НДІ судових експертиз, підписи від імені ОСОБА_2. в графі "Орендар" у договорі оренди від 01.10.2004р. між ПП ОСОБА_1. та ПП ОСОБА_2та "Арендатор" у показниках лічильника електричної енергії по центральній базі ПСО "Прогрес" на 02.11.04 виконані не ОСОБА_2. При цьому, встановлено, що підпис у договорі виконаний з наслідуванням справжнього підпису ОСОБА_2.

Суд першої інстанції зазначив про відсутність підстав для відхилення вказаного висновку судово-почеркознавчої експертизи в порядку ч.6 ст. 42 ГПК України, а тому заперечення скаржника про не призначення судом першої інстанції повторної експертизи колегія суддів не приймає до уваги, оскільки відповідно до ч.4 ст. 42 ГПК України господарський суд може призначити повторну експертизу тільки при необхідності, що, у даному випадку, судом не було визнано. Тим більше, що із змісту висновку судового експерта вбачається, що він зроблений з додержанням вимог ч.1 ст. 42 ГПК України, а саме містить докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки, відповіді на поставлені господарським судом питання є обґрунтованими.

Проте, встановивши, що договір оренди від 01.10.2004р., на якому ґрунтуються позовні вимоги, не підписувався відповідачем, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність визнання його недійсним на підставі ч.3 ст. 203 ЦК України у зв'язку з відсутністю вільного волевиявлення та внутрішньої волі відповідача на вчинення даного правочину.

Судом не враховано, що недійсною може бути визнана лише укладена угода.

Відповідно до ч.3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частина 1 статті 215 ЦК України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною третьою ст. 203 ЦК України.

Застосовуючи названі норми, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що частина 3 статті 203 ЦК України може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст.ст. 229- 233 ЦК України).

Так, важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв -волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасника бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки не відповідність внутрішній волі і волевиявлення означає, що справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає.

Відповідно до ч.2 ст. 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

В силу ст. 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. При цьому відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною (ч.1 ст. 642 ЦК України).

Встановлені фактичні обставини справи свідчать про те, що договір оренди між сторонами не укладався, на підтвердження чого також свідчить відсутність печаток приватних підприємців на проставлених у договорі їх підписах. Відтак відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, які обґрунтовані наявністю між сторонами договірних орендних правовідносин.

Враховуючи, що висновок суду першої інстанції про недійсність договору оренди від 01.10.2004р. не вплинув, в цілому, на правильність рішення про відмову у задоволенні позову, оскаржуване рішення підлягає частковому скасуванню шляхом виключення з його резолютивної частини першого пункту.

Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки вони фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції з огляду на вимоги ст.ст.- 111-5, - 111-7 ГПК України, а також не спростовують висновок суду про відсутність договірних відносин між сторонами.