Рішенням господарського суду м. Києва від 07.08.2008 у справі №15/939 (суддя Копитова О.С.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2008 (колегія суддів у складі головуючого судді Кондес Л.О., суддів Куровського С.В., Михальської Ю.Б.), позовні вимоги ВАТ "Щасливське" (далі –позивач) до Державного комітету України з державного матеріального резерву (далі –відповідач) про стягнення 582268,20 грн. витрат з відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву задоволені частково в сумі 340019,63 грн., в іншій частині позову відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням та постановою у справі в частині задоволення позовних вимог, оскаржив їх в касаційному порядку з мотивів порушення судами попередніх інстанцій норм ст. ст. 71, 74, 75, 76, 80 ЦК УРСР, ст. ст. 257, 261, 267 ЦК України.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених у них фактичних обставин правильність застосування господарськими судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція виходить із обставин, встановлених у справі господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, а саме.

30.06.1997 між сторонами за справою укладено договір про відповідальне зберігання № 1, за умовами якого позивач зобов'язався приймати матеріальні цінності до державного резерву і забезпечити їх відповідальне зберігання на своїх площах в кількості відповідно до приймальних актів за формою Р-16 (пункти 2.2, 3.1 договору), а відповідач зобов'язався відшкодувати в 1998 році витрати позивача зі зберігання, виходячи з розрахунку 1,50 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву шляхом проведення заліку заборгованості між відповідачем та Міненерго (п. 3.3 договору), договір набирає чинності з часу його підписання і діє до видання відповідачем розпоряджень-нарядів на відпуск матеріальних цінностей державного резерву в повному обсязі (п. 9 договору).

24.08.1999 між сторонами за справою укладено договір про відповідальне зберігання № 12, за умовами якого позивач зобов'язався приймати матеріальні цінності до державного резерву і забезпечити їх відповідальне зберігання на своїх площах в кількості відповідно до приймальних актів за формою Р-16 (пункти 2.2, 3.1 договору), а відповідач зобов'язався відшкодувати витрати позивача зі зберігання, виходячи з розрахунку 2,50 грн. (з урахуванням ПДВ) за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву шляхом проведення заліку заборгованості між відповідачем та Міненерго (п. 4.3 договору), договір набирає чинності з часу його підписання і діє до видання відповідачем розпоряджень-нарядів на відпуск матеріальних цінностей державного резерву, що зберігаються, в повному обсязі (п. 9.1 договору).

Судами встановлено, що у період з серпня 1997 по червень 2007 у позивача на відповідальному зберіганні знаходилось зерно у відповідних обсягах, не заперечених відповідачем.

У зв'язку з частковим виконанням відповідачем своїх зобов’язань щодо відшкодування витрат позивача, пов'язаних зі зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, за договором від 30.06.1997 № 1 в сумі 24907,20 грн. та невиконанням ним своїх зобов'язань за договором від 24.08.1999 № 12 в повному обсязі, а також з огляду на відсутність в договорах строків проведення розрахунків позивач в порядку до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України 22.08.2007 звернувся до відповідача з вимогою про здійснення оплати витрат по зберіганню зерна у вказаний період в сумі 582286,20 грн., у відповідь на яку відповідач повідомив про відсутність такої заборгованості за даними його бухгалтерського обліку, в зв’язку з чим позивачем пред’явлено даний позов, який обґрунтовано нормами ст. ст. 7, 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв", ст. 417 ЦК УРСР, ст. ст. 526, 629, 947 Цивільного кодексу України, п. 7 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву" від 12.04.2002 № 532 (532-2002-п) .

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв" відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву—це зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Пунктом 5 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, що відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532 (532-2002-п) .

Відповідно до п. 7 названого Порядку відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Згідно з приписами ч. 3. ст. 947 Цивільного кодексу України при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. ст. 526, 525 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Факт зберігання позивачем матеріальних цінностей державного резерву згідно з умовами договорів від 30.06.1997 №1, від 24.08.1999 № 12 встановлений господарськими судами і не заперечений відповідачем, а розмір фак тичних витрат на зберігання вказаних матеріальних цінностей розрахований судом першої інстанції, виходячи не з наданого позивачем розрахунку, а з встановленого умовами пунктів 3.3 та 4.3 цих договорів розміру відповідно 1,50 грн. та 2,50 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву, що становить 340019,63 грн.

Таким чином, з врахуванням встановлених фактичних обставин справи, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про підставність і ґрунтовність позовних вимог у визначеній судом сумі.

Заперечення відповідача проти позову, як і доводи касаційної скарги, зводяться до порушення позивачем строків позовної давності, про застосування яких відповідач заявив в суді першої інстанції.

Втім, колегія суддів зазначає, що аналогічні доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду апеляційної інстанції і відхилені ним.

Так, відповідно до ст. 202 Господарського кодексу України, ст. 599 Цивільного кодексу України господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Господарськими судами встановлено, що, оскільки в договорах строки виконання відповідачем зобов’язань з відшкодування витрат позивача зі зберігання зерна не встановлені, позивач в порядку ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України звернувся до відповідача з претензією від 22.08.2007 про здійснення оплати витрат по зберіганню зерна у період 1997-2007р.р в сумі 582286,20 грн., яку (вимогу) відповідач мав виконати в 7-денний строк, однак, відмовився від такого виконання з посиланням на відсутність заборгованості за даними свого бухгалтерського обліку, отже, перебіг строку позовної давності у відповідності до ч. 5 ст. 261 ЦК України розпочався зі спливом цього 7-денного строку.

Посилання відповідача на пред’явлення йому позивачем і інших претензій протягом 2000-2006 років суд апеляційної інстанції правомірно не прийняв до уваги, адже, в порушення вимог ст. ст. 33, 34, ч. 1 ст. 101 ГПК України відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції не посилався в обґрунтування своєї заяви про застосування строків позовної давності на пред’явлення йому позивачем вимог про сплату заборгованості починаючи з 2000 року і не надавав таких доказів, а також не обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, отже, копії претензій, додані відповідачем до апеляційної скарги як додаткові докази не могли бути прийняті судом апеляційної інстанції.

Крім того, колегія суддів зве6ртає увагу, що доводи скаржника про пропуск позивачем строку позовної давності не містять ні конкретного періоду, ані суми, стягнення якої, на його думку, унеможливлюється через пропуск строку, а, отже, вимоги касаційної скарги щодо прийняття судом касаційної інстанції нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю не є підставними і ґрунтовними.

За таких обставин, встановлені господарськими судами першої та апеляційної інстанцій з дотриманням правил ст. 43 Господарського процесуального кодексу України факти, на підставі яких касаційна інстанція відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України перевіряє правильність застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, спростовують доводи касаційної скарги щодо порушення господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2008 у справі №15/939 не вбачається.