Виробничо-комерційне приватне підприємство "Фірма Петелін" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом про визнання за ним права на оренду земельної ділянки на просп. Московському, 26-а в Оболонському районі м. Києва згідно з проектом відведення, вважати укладеним між позивачем та Київською міською радою договір оренди вказаної земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази в редакції позивача, а також зобов'язання Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати цей договір.

Позов мотивований посиланням на обставини виготовлення позивачем за згодою ради проекту відведення спірної земельної ділянки, погодження його з відповідними органами, але неприйняття радою рішення щодо його затвердження.

Головне управління земельних ресурсів проти позову заперечило, посилаючись на відсутність порушення з його боку прав позивача, який в установленому порядку не звертався щодо реєстрації підписаного обома сторонами договору оренди, а також відсутність набуття позивачем відповідного права у встановленому законом порядку на конкурентних засадах.

Рішенням від 22.09.08 господарського суду м. Києва (суддя Хрипун О.О.), яке залишено без змін постановою від 25.11.08 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: Шипка В.В. –головуючого, Борисенко І.В., Скрипка І.М.), позов задоволено в повному обсязі.

Судові рішення мотивовані посиланням на положення ст.ст. 187, 188 ГК України, а також обставини недотримання радою вимог земельного законодавства та зволікання з укладанням відповідного договору. Також суд першої інстанції зазначив, що ст. 123 ЗК України передбачає у випадку встановлення відповідності проекту відведення земельної ділянки вимогам законодавства вирішення питання про передачу земельної ділянки судом.

Ухвалою від 04.02.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою Київської міської ради, в якій заявлено вимоги про скасування рішення і постанови у справі та прийняття нового рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга мотивована посиланням на порушення судами вимог ст.ст. 116, 123, 124 ЗК України, які передбачають передачу в оренду земельних ділянок комунальної власності на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади, яке останнім щодо спірної земельної ділянки не приймалось. Також касатор зазначає про неузгодження сторонами усіх суттєвих умов щодо укладення спірного договору.

18.02.09 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, підтримане його представником у судовому засіданні, у зв'язку з відрядженням керівника позивача, який лише володіє інформацією щодо обставин справи. Зважаючи на ненадання позивачем жодних доказів на підтвердження вказаних обставин, а також межі перегляду справи касаційною інстанцією, що не передбачають дослідження обставин, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вказаного клопотання.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Предметом спору в даній справі є, зокрема, вимога вважати укладеним між позивачем та Київською міською радою договір оренди земельної ділянки на просп. Московському, 26-а в Оболонському районі м. Києва згідно з проектом відведення для будівництва, експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази.

Приписи ст. 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до ст.ст. 142- 145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об’єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею 116 ЗК України (в редакції на момент вирішення спору) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Стаття 12 ЗК України визначає повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради –сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

З аналізу вказаних норм, які регулюють земельні правовідносини, вбачається, що надання земельної ділянки із земель державної або комунальної власності в оренду шляхом укладення відповідного договору здійснюється на підставі рішення ради, прийнятого за результатами розгляду заяви (клопотання) особи, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду, поданої відповідно до ст. 16 Закону України "Про оренду землі".

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач звернувся до Київської міської ради з клопотанням про виділення в оренду спірної земельної ділянки та на підставі доручення заступника міського голови - секретаря Київської міської ради №33955 від 30.09.05 щодо розгляду його листа підготовив проект відведення, який погоджено з відповідними органами. У зв'язку з такими обставинами позивач звернувся до Київської міської ради з пропозицією №28/16 від 21.07.08 укласти договір оренди цієї земельної ділянки.

Проте, визнаючи укладеним договір оренди спірної земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанцій виходили не з обставин прийняття Київською міською радою на сесії відповідного рішення. Навпаки, судами встановлено обставини неприйняття нею жодного рішення з цього приводу.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначив, що недотримання радою вимог земельного законодавства та зволікання з укладанням відповідного договору (бездіяльність) є підставою для захисту порушеного права в судовому порядку. Але в судових рішеннях відсутні зазначення про встановлення обставин щодо визнання незаконною бездіяльності відповідача в судовому порядку, а оскарження певних дій або бездіяльності відповідача не визначені предметом спору в даній справі. Предметом даного спору є саме вимога вважати укладеним договір оренди земельної ділянки, підставою для задоволення якої може бути лише встановлення обставин щодо наявності передбачених законом підстав для укладення такого договору.

Висновок суду першої інстанції про те, що ч. 9 ст. 123 ЗК України передбачає у випадку встановлення відповідності проекту відведення земельної ділянки вимогам законодавства вирішення питання про передачу земельної ділянки судом, ґрунтується на довільному трактуванні цієї правової норми.

Згідно з ч. 9 ст. 123 ЗК України (в редакції на момент виникнення спору) відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. Такий спосіб захисту прав передбачений, зокрема, у п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Вказані норми передбачають оскарження рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування або виконавчої влади до суду, який має надати правову оцінку їх відповідності вимогам закону, але не наділений повноваженнями щодо вирішення питань, віднесених до компетенції вказаних органів, у тому числі затвердження проекту відведення тощо.

Таким чином, задовольняючи позовні вимоги у справі, суди не врахували, що згідно з вимогами законодавства необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, а відтак визнання такого договору укладеним за відсутності такого рішення є порушенням виключного передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) права цієї особи на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Також позивачем при зверненні до господарського суду заявлено вимоги про зобов'язання Головного управління земельних ресурсів зареєструвати договір оренди земельної ділянки, вимоги щодо визнання укладеним якого також заявлені в даному спорі.

Суди задовольнили ці вимоги з посиланням на ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 20 Закону України "Про оренду землі" та Положення про Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), затверджене рішенням Київської міської ради №182/342 (ra_182023-02) від 19.12.02, згідно з якими на вказане управління покладено повноваження зі здійснення державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Проте судами залишено поза увагою, що підставою для захисту відповідних прав є їх порушення, невизнання чи оспорення. Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суди не з'ясували, в чому полягає порушення прав позивача Головним управлінням земельних ресурсів, зокрема, не встановили фактичні обставини щодо ухилення цієї особи від реєстрації укладеного договору оренди спірної земельної ділянки, а також наявності у неї правових підстав для реєстрації цього договору за відсутності його підписання сторонами, а відтак і до вирішення даного спору щодо його укладення по суті.

З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України (1798-12) щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, та правильного застосування законодавства.