У жовтні 2007року позивач - ДП "Севастопольський морський торгівельний порт" звернулося до господарського суду з позовом до Фонду комунального майна Севастопольської міської ради про визнання права власності на будівлю за адресою: м. Севастополь, пл. Нахімова, 2 у міських катерних причалів у районі Графської пристані, закріпленої за позивачем на праві господарського віддання та зобов'язати відповідача зняти зазначене нерухоме майно з обліку без господарського нерухомого майна (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог №юо-2170 від 21.11.2007).

Рішенням господарського суду м. Севастополя від 03.12.2007 у справі №20-2/455 (суддя Шевчук Н.Г.) в позові відмовлено повністю.

Судове рішення мотивоване необгрунтованістю позовних вимог з огляду того, що спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом, а також, що відповідно до статутних документів ДП "Севастопольський морський торговельний порт" є державним комерційним підприємством, отже не може бути суб'єктом права приватної власності, а майно може бути за ним закріплене тільки на праві господарського відання.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.03.2008 у справі №20-2/455 (судді: головуючого - Борисова Ю.В., Лисенко В.А., Щепанська О.А.) рішення господарського суду залишено без зміни з тих же підстав.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення та неправильне застосування судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст. 2, 318, 329, 376, 415 ЦК України, ст.ст. 22, 66 ГК України, ст. 3, 4, 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", просить рішення та постанову скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Постанова зазначеним вимогам відповідає.

За приписом ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Але при цьому, згідно із ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями та вбачається з матеріалів справи, відповідно до Державного акту на право постійного користування землею використання земельних ділянок, наданих ДП "Севастопольський морський торговельний порт" для обслуговування будівель і споруд причалів катерів на Графській пристані, для будівництва не передбачено.

Частиною 2 статті 376 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Частиною 5 статті 376 Цивільного кодексу України закріплено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Однак, відповідно до статті 325 Цивільного кодексу України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Статтею 326 визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до статутних документів ДП "Севастопольський морський торговельний порт" діє на підставі статуту підприємства і є державним комерційним підприємством.

Згідно із статтею 74 Господарського кодексу України Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Враховуючи наведене, касаційна інстанція вважає правомірними висновки попередніх судових інстанцій про те, що, оскільки позивач є державним комерційним підприємством, він не може бути суб'єктом права приватної власності, а майно може бути за ним закріплене тільки на праві господарського відання.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України рішення та постанова господарських судів ґрунтуються на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідають нормам матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків судових інстанцій, у зв’язку з чим підстав для їх скасування не вбачається.

Враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України