Рішенням господарського суду Одеської області від 30.07.2008 (С.Желєзна) позов про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна за державою задоволено.

Рішення суду мотивовано тими обставинами, що спірний об'єкт збудовано та введено в експлуатацію у 1986 році, а згідно ст. 90 Цивільного кодексу УРСР, чинного на момент будівництва об'єкту, державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави, тому на час створення спірна будівля належала до державної форми власності. Відповідачем не надано доказів належності спірного майна до комунальної власності.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.10.2008 (судді: М.Мирошниченко, В.Бєляновський, В.Шевченко) рішення господарського суду Одеської області від 30.07.2008 змінено. Провадження у справі в частині вимог про визнання права власності до комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" припинено з підстав відсутності предмету спору.

В частині правомірності задоволення позовних вимог до Одеської міської ради з висновками місцевого господарського суду апеляційна інстанція погодилася.

Одеська міська рада в касаційній скарзі просить постанову апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду скасувати з підстав неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Скаржник вважає, що він не порушував права та законні інтереси позивача, а тому за приписами ст. 1 Господарського процесуального кодексу України у позивача не було підстав звертатися до господарського суду з відповідним позовом. Між позивачем та відповідачем предмет спору відсутній, тому суду належало провадження у справі припинити.

Посилання на ст. 392 Цивільного кодексу України необґрунтовані, оскільки спірний об'єкт не був зареєстрований за жодною особою, позивач не довів порушення свого права відповідачем, тому у суду не було підстав застосовувати наведену норму права до спірних правовідносин.

В порушення вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України суд не мотивував нормами права свої висновки за якими він відхилив доводи відповідача.

Судом не досліджено обставин введення спірного об'єкта в експлуатацію, як і обставин чіткого фактичного місцезнаходження спірного об'єкта.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом спору є визнання за державою в особі відповідного державного органу права власності на об'єкт нерухомого майна.

Відповідно до частини першої ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, можливість звернення до суду за захистом своїх справ або охоронюваних законом інтересів пов’язується, як процесуальним, так і матеріальним законом, з порушенням, оспорюванням, а також невизнанням цих прав іншими особами, виникненням у них сумнівів у належності, зокрема, майна позивачеві, чим створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності.

Спір про право може мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Відповідно до п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) , зареєстрованого в Мін’юсті України 18.02.2002 за № 157/6445, оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Як вбачається з матеріалів справи, підставами звернення позивача з відповідним позовом є відсутність правовстановлюючих документів, а також заперечення оформлення права власності на спірне майно відповідачем за позивачем, що свідчить про невизнання останнім прав позивача.

Господарський суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про визнання права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, оскільки згідно ст. 90 Цивільного кодексу УРСР, чинного на момент будівництва об'єкту, державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави, тому на час створення спірна будівля належала до державної форми власності.

Відповідачем не надано доказів належності спірного майна до комунальної власності, висновки суду не спростовано.

Згідно ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє рішення місцевого господарського суду чи постанови апеляційного суду виключно на предмет правильності застосування згаданими судами норм матеріального чи процесуального права, тобто в межах юридичної оцінки фактичних обставин справи.

Касаційна інстанція зазначає на межі перегляду справи касаційною інстанцією, встановлені ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України згідно яких суд касаційної інстанції перевіряє дотримання норм матеріального права відносно вже встановлених обставин справи.

Посилання скаржника на обставини відсутності реєстрації на спірне майно за будь-якою особою відхиляються, оскільки норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (1952-15) та норми Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) , зареєстрованого в Мін’юсті України 18.02.2002 за № 157/6445, на які посилається скаржник, до спірних правовідносин застосовуватися не можуть з огляду на вимоги ст. 58 Конституції України що до дії нормативно-правових актів в часі.

Доводи скарги про нечіткість адреси спірного об'єкта нерухомого майна на правовій висновки суду не впливають, виходять за межі касаційного перегляду справи.

Інші доводи щодо відсутності спору спростовуються з огляду на вищевикладене, правильності правових висновків апеляційного господарського суду не спростовують, зводяться до намагання встановити інші обставини, що стосується прийняття спірного об'єкту нерухомого майна в експлуатацію та надання їм іншої оцінки, а тому відхиляються.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28.10.2008 у справі № 16/101-08-2724 господарського суду Одеської області залишити без зміни, а касаційну скаргу –без задоволення.