Товариство звернулося до господарського суду Хмельницької області з позовом про визнання недійсними пунктів 2, 3, 4 рішення адміністративної колегії Відділення від 17.12.2007 № 02-12/14-06 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу" (далі –Рішення).

Рішенням названого суду від 24.03.2008 (суддя Муха М.Є.), залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 18.11.2008 (колегія суддів у складі: Іоннікова І.А. –головуючий суддя, судді Веденяпин О.А., Черпак Ю.К.), позов задоволено. Прийняті судові рішення мотивовано невідповідністю Рішення чинному законодавству внаслідок відсутності з боку позивача порушень приписів нормативних актів щодо порядку встановлення та загального розміру автостанційного збору.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просить рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів зі справи скасувати внаслідок їх прийняття з порушенням норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило про безпідставність її доводів та просило рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів зі справи залишити без змін, а скаргу –без задоволення.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з частиною другою статті 4 цього ж Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. В свою чергу, статтею 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлено, що рішення органів Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду. Отже, спір у даній справі підвідомчий господарським судам та має бути розглянутий за правилами Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі – ГПК України (1798-12) ).

Таку ж правову позицію викладено в інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 (v3-2-700-05) № 3.2-2005.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Представники сторін у судове засідання не з'явилися.

Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку щодо необхідності часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- оспорюваним Рішенням:

· визнано, що Товариство у 2005 - 2007 роках займало монопольне (домінуюче) становище на ринку надання атостанційних послуг в межах своїх автовокзалу та автостанцій у містах Хмельницький, Волочиськ, Дунаївці, Кам'янень-Подільський, Красилів, Полонне, Славута, Старокостянтинів, Деражня, Шепетівка, Нетішин, Городок, Ізяслав, селищах міського типу та селах –Віньківці, Сатанів, Летичів, Нова Ушиця, Гриців, Чемерівці, Ярмолинці, Білогір'я, Меджибіж, Теофіполь, Стара Синява, Остропіль, Антоніни, Війтівці, Святець з часткою 100 відсотків (пункт 1);

· визнано дії Товариства з встановлення вартості автостанційного збору з пасажирів у відсотковому відношенні до вартості квитка порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 2 статті 50, частиною першою та пунктами 1 і 2 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді зловживання монопольним становищем шляхом встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, застосування різних цін чи різних умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин (пункт 2);

· на Товариство накладено штраф у сумі 5 000 грн. (пункт 3);

· зобов'язано Товариство до 01.07.2008 припинити зазначене порушення законодавства про захист економічної конкуренції (пункт 4);

- Рішення Відділення обґрунтовано тим, що: Товариством у розрахунок вартості обов'язкових автостанційних послуг включено прямі витрати від діяльності всіх автостанцій, розташованих у межах області, а не лише тієї автостанції, де безпосередньо надається послуга; встановлення Товариством вартості обов'язкових автостанційних у процентному відношенні до вартості квитка призводить до сплати споживачами різної ціни за одну і ту ж послугу; ціна послуги (розмір збору) з розрахунку на одного пасажира перестає залежати від співвідношення загальної кількості наданих послуг (кількості пасажирів) та реальних витрат на їх надання; розмір автостанційного збору набуває залежності від дальності поїздки та умов перевезення, що не може застосовуватися в умовах значної конкуренції на ринку;

- Товариство отримало доход від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за 2006 рік у сумі 10 803,4 тис. грн.;

- Відділенням при визначенні розміру штрафу враховано, що Товариством зазначене порушення вчинено свідомо, не припинено та не визнано;

- до 28.04.2006 розмір автостанційного збору відповідно до наказу Товариства "Про затвердження тарифів на додаткові транспортні послуги автобусний станцій" від 12.02.1999 № 20, зареєстрованого в Хмельницькому управлінні юстиції 01.03.1999 за № 8/195, становив на приміському сполученні 10%, а на міжміському сполученні - 15% від вартості квитка;

- 16.05.2007 Товариством на виконання рішення Відділення від 23.03.2007 № 7-рш видано наказ № 69 "Про затвердження тарифів на обов'язкові послуги, що надаються автостанціями пасажирам", відповідно до якого автостанційний збір встановлено у розмірі 15% від тарифу на проїзд автобусами в приміському та міжміському сполученнях.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність підстав для визнання недійсним Рішення.

Відповідно до пункту 2 статті 50 Закону України 11.01.2001 № 2210-III "Про захист економічної конкуренції" (далі –Закон № 2210) порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є, зокрема, зловживання монопольним (домінуючим) становищем.

Згідно з частиною першою та пунктами 1 і 2 частини другої статті 13 Закону № 2210 зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку; зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин.

За приписами статті 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" основним завданням названого Комітету є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині, зокрема, здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Для реалізації завдань, покладених на Антимонопольний комітет України, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі утворюються територіальні відділення Антимонопольного комітету України, повноваження яких визначаються названим Комітетом у межах його компетенції. Повноваження територіальних відділень Антимонопольного комітету України визначаються цим Законом, іншими актами законодавства (частини перша і друга статті 12 Закону України "Про Антимонопольний комітет України").

Відповідно до статей 121 та 14 Закону № 2210 адміністративна колегія територіального відділення Антимонопольного комітету України приймає рішення від імені територіального відділення Антимонопольного комітету України; адміністративна колегія територіального відділення Антимонопольного комітету України має, зокрема, повноваження проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).

Згідно з статтею 59 Закону № 2210 підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

- неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи;

- недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;

- невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;

- порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

У прийнятті судових рішень зі справи місцевий та апеляційний господарські суди виходили з відсутності з боку Товариства факту порушення ним законодавчих приписів з ціноутворення.

Водночас попередні судові інстанції залишили поза увагою, що дотримання Товариством законодавства в сфері ціноутворення саме по собі не означає відсутності в діях позивача порушення законодавства про економічну конкуренцію, кваліфікаційні ознаки якого містять Рішення Відділення та згадані норми статей 13 і 50 Закону № 2210.

При цьому ні суд першої інстанції, ані апеляційний господарський суд:

- не дослідили розрахунок Товариством розміру автостанційного збору; не встановили причини визначення цього збору саме у відсотковому відношенні до вартості автобусних перевезень; не з'ясували залежності встановленого автостанційного збору від кількості пасажирів та загального розміру витрат позивача; не дослідили фактичного впливу на автостанційний збір факторів, відокремлених від результатів діяльності Товариства (тривалості та комфортності перевезень, вартості палива тощо);

- не встановили фактичних обставин, пов'язаних з наявністю чи відсутністю в діях Товариства саме ознак порушення ним законодавства про захист економічної конкуренції (зокрема, чи відповідають дії Товариства вимогам щодо чесної конкуренції; чи можливі були б такі дії за умов існування конкуренції на цьому ринку тощо).

Отже, попередніми судовими інстанціями доводи, викладені в Рішенні Відділення, не спростовано та фактичні обставини, пов'язані саме з антиконкурентною (за висновками відповідача) поведінкою Товариства, її впливом на конкуренцію та можливістю такої поведінки в умовах конкуренції, не встановлено.

Таким чином, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.