Вказана ухвала суду була направлена сторонам у справі в установленому порядку, документів які б свідчили про її неотримання сторонами у справі до Вищого господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 12.02.09 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило. У судове засідання 12.02.09 представники сторін не з'явились.

Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інші строки, а на момент розгляду справи у судовому засіданні 12.02.09 клопотання про відкладення розгляду справи до колегії суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа розглядається за наявними матеріалами справи, за участі представника Товариства.

Про вказані обставини представника третьої особи було повідомлено на початку судового засідання 12.02.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представника Товариства, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1

ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 12.02.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 05.12.08 господарського суду Кіровоградської області (суддя Коротченко Л.С.) у задоволенні позовних вимог Підприємству відмовлено.

Провадження у справі в частині позовних вимог до Відділу припинено

(з урахуванням відмови Підприємства від позовних вимог в цій частині).

Вказане судове рішення мотивовано тим, що державна реєстрація договору є похідною процедурою, яка фактично юридично закріплює дію (укладення договору), у зв'язку з якою відбулось набуття права на об'єкт

(в даному випадку на земельну ділянку). Місцевий суд звернув увагу на те, що Підприємство вимогу про визнання недійсними договорів, укладених між третьої особою у даній справі та фізичними особами (власниками земельних паїв згідно сертифікатів) не ставило, та доказів визнання таких договорів недійсними у встановленому законом порядку не надало. Разом з тим, дослідивши такі договори суд не дійшов до висновку про можливість визнання їх недійсними в порядку передбаченому п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, суд звернув увагу на те, що договори оренди, укладені між фізичними особами та Підприємством у 2003 році строком на 5 років, припинили дію, а тому на даний час Підприємство в контексті ст. 1 Господарського процесуального кодексу України не є особою, чиї права порушено вчиненням дії щодо державної реєстрації договорів оренди, укладених з Товариством.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 05.12.08 господарського суду Кіровоградської області скасувати, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових рішень було порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема: п. 2 ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України, ч. 2 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. 4-1, ч. 1 ст. 4-3, ст.ст. 22, 27, 34, п. 1 ст. 43, п. 1 ч. 1 ст. 83, п. 3 ч. 1 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів, викладених у касаційній скарзі, заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Підприємства залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення –без змін.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 12.02.09 від Центру та Відділу письмові відзиви на касаційну скаргу Підприємства не надійшли, разом з тим згідно ст. 111-2 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника третьої особи, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено місцевим судом на підставі матеріалів справи, зокрема, повідомлення виконавчого комітету Староосотської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області, в березні-квітні 2003 року на основі сертифікатів, виданих на підставі рішення Олександрівської районної державної адміністрації від 04.12.96, 502-і фізичні особи уклали з Підприємством договори оренди земельних часток (паїв, які на той час не були виділені в натурі). В подальшому такі договори були зареєстровані в книгах реєстрації договорів оренди 09.04.03, а також реєструвались протягом 2003 року.

Попередньою судовою інстанцією встановлено, що звертаючись з позовом у даній справі Підприємство посилалось на ту обставину, що у зв'язку із закінченням терміну дії укладених ним з власниками земельних часток (паїв) договорів оренди, воно намагалось здійснити перереєстрацію вказаних договорів на новий строк, однак така реєстрація, не була проведена з вини Відділу.

На підставі наданих сторонами доказів у справі судом першої інстанції встановлено, що більшість з 202-х громадян-орендодавців, перелік яких містить позовна заява Підприємства, державні акти на землю отримали лише протягом 2003-2007 років.

Також, судом встановлено, що згідно витягу з протоколу зборів власників земельних і майнових паїв № 7 від 22.08.07, громадяни –власники земельних паїв відмовились від підписання договорів з Підприємством та виявили бажання заключити договори оренди з новим орендарем –Товариством, а також вирішили звернутися до управління земельних ресурсів з проханням не реєструвати договори, представлені Підприємством.

З урахуванням наведеного, а також факту укладення після отримання громадянами –власниками земельних часток (паїв) державних актів на землю, договорів оренди земельних ділянок з іншим орендарем (Товариством), суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що згода орендодавців на переукладення договорів оренди з Підприємством була відсутня, а отже договори оренди земельних паїв, укладені з Підприємством, припинили свою дію.

Отже, місцевим судом встановлено, що ставши власниками індивідуально визначених земельних ділянок та отримавши державні акти, 202 фізичні особи –власники земельних ділянок виділених в натурі, на підставі державних актів реалізували своє право власників, уклавши договори оренди земельних ділянок з Товариством, реєстрацію яких здійснено Центром 19.09.07 та 18.03.08.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що здійсненою Центром реєстрацією договорів оренди земельних ділянок, укладених громадянами –власниками земельних ділянок на підставі державних актів з Товариством, право Підприємства не порушено в силу того, що на момент укладення договорів, реєстрацію яких оскаржує Підприємство, право оренди на земельні частки (паї) Підприємству вже не належало.

З огляду на викладене, місцевий суд підсумував, що як на дату реєстрації договорів оренди земельних ділянок, укладених між Товариством та власниками земельних ділянок (19.09.07 та 18.03.08), так і на дату звернення Підприємства до суду з даним позовом (08.04.08) право користування земельними частками (паями) на підставі договорів, укладених у 2003 році між Підприємством та громадянами –власниками земельних часток (паїв) на підставі сертифікатів, Позивачу не належало, а тому зазначене Підприємством право не підлягає захисту у відповідності до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 № 2073 (2073-98-п) , пункт 2 якої встановлює, що державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

Також, відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.04 № 1952-ІV (1952-15) (далі –

Закон № 1952-ІV (1952-15) ).

Статтею 24 Закону № 1952-ІV визначено, що у державній реєстрації права може бути відмовлено в разі, якщо: заявлене право не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; нерухоме майно або більша за площею його частина перебуває в іншому реєстраційному (кадастровому) окрузі; із заявою про державну реєстрацію звернулася особа, яка відповідно до цього Закону не може бути суб'єктом права власності на даний об'єкт нерухомого майна або представником такого суб'єкта; подані документи не відповідають вимогам, установленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, або не дають змоги установити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; заяву про державну реєстрацію права власності відповідно до правочину про відчуження нерухомого майна було подано після державної реєстрації обмежень, вчинених щодо цього майна; заявлене право власності або інше речове право вже зареєстроване. Відмова у державній реєстрації прав з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.

Наведених обставин Центром при реєстрації договорів оренди, укладених з Товариством, встановлено не було.

Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи мають право звертатися до господарського суду саме за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" наведено у п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.04 № 18-рп/2004 (v018p710-04) , та визначено як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

За змістом ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України правочин може бути визнаний судом недійсним, зокрема, у випадку, якщо його дійсність на підставах, встановлених законом, заперечує заінтересована особа (не сторона договору).

З урахуванням викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що наведені Підприємством обґрунтування не відповідають наведеному визначенню та критеріям охоронюваного законом інтересу, а тому є правомірним висновок суду першої інстанції про те, що Підприємством без належних правових підстав заявлено позов у даній справі щодо скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок, чим фактично ставиться питання про легітимність таких договорів, оскільки Підприємство не є стороною таких договорів, а тому за його заявою такі вимоги не можуть бути розглянуті незалежно від того, чи відповідають такі угоди вимогам закону.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист усіх суб‘єктів права власності. Статтею 41 Конституції України регламентовано, що кожен має п раво володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статтею 204 Цивільного кодексу України регламентовано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, сторони договорів, про скасування реєстрації яких Підприємством поставлено питання у даній справі, не позбавлені можливості у разі наявності правових підстав, оспорити дійсність вказаних договорів в судовому порядку з урахуванням належного суб'єктного складу та юрисдикційної підвідомчості справи.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Підприємством в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи в силу вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України здійснюється за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

З врахуванням того, що з’ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі згідно приписів ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.