Товариством з обмеженою відповідальністю "Лайн-М" у березні 2007 року заявлений позов, з урахуванням змін від 17.12.07, до Дніпропетровської міської ради про визнання за товариством права на забудову земельної ділянки, площею 0,216 га, розташованої в місті Дніпропетровськ, площа Жовтнева, 11. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що 26.05.06 між ТОВ "Лайн -М" та Державою в особі органу, уповноваженого управляти майном Міністерства оборони України, від імені якого діяв директор філії Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони –"Укроборонбуд", укладено договір №26/05-06 на спільне будівництво об’єктів житлово-соціального призначення, на земельній ділянці Жовтневого районного військового комісаріату міста Дніпропетровська Міністерства оборони України за адресою: площа Жовтнева, 11 у місті Дніпропетровську. Товариство зазначало, що ця земельна ділянка знаходиться у власності територіальної громади міста Дніпропетровська та у постійному користуванні Міністерства оборони України. Позивач стверджував, що договір від 26.05.06 зобов'язує його здійснити забудову цієї території, проте, Дніпропетровська міська рада дозволу на будівництво не надає, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у постійному користуванні Міністерства оборони України. Позивач вважає, що такі дії відповідача унеможливлюють отримання ним вихідних даних на проектування, здійснення проектно-вишукувальних робіт та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. При цьому, позивач посилався на приписи частини 3 статті 375, частини 1 статті 413 Цивільного кодексу України, статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій".

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.08, ухваленим суддею Загинайко Т.В., позовні вимоги задоволені. Визнано за позивачем право на забудову земельної ділянки площею 0,17 га, що знаходиться у місті Дніпропетровську, площа Жовтнева, 11. Суд першої інстанції, посилаючись на рішення господарського суду Дніпропетровської області у іншій справі (№39/464-07), виходив з дійсності умов договору від 26.05.06. При цьому, суд визнав, що право позивача на забудову будівельного майданчику встановлено вказаним договором. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 16, 1134, частини 5 статті 1135 Цивільного кодексу України.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Білецької Л.М. –головуючого, Голяшкіна О.В., Науменко І.М., постановою від 15.10.08, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу Дніпропетровської міської ради та апеляційне подання Військового прокурора Дніпропетровського гарнізону залишив без задоволення.

Дніпропетровська міська рада звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати, та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на те, що судами обох інстанцій не з'ясовано чим саме відповідач порушив права позивача, адже, спірна земельна ділянка знаходиться в постійному користуванні Міністерства оборони України. При цьому, заявник зауважує, що підставою отримання дозволу на будівництво є приналежність земельної ділянки зацікавленій особі на праві власності чи користування. Водночас, заявник наголошує на тому, що позивач з письмовою заявою до відповідача не звертався. Заявник зазначає, що відповідно до положень Закону України "Про планування і забудову територій" (1699-14) визнання права на забудову без рішення Дніпропетровської міської ради та погодження відповідних землевпорядних, природоохоронних, санітарних та інших органів –неможливе. Водночас, скаржник звертає увагу суду на те, що ним, до суду апеляційної інстанції, заявлялось клопотання про зупинення провадження у справі через перегляд Вищим господарським судом України пов'язаної з нею справи №39/464-07, однак, це клопотання безпідставно залишено судом без задоволення.

Водночас, до Вищого господарського суду України з касаційним подання звернувся Військовий прокурор Дніпропетровського гарнізону, який просить рішення та постанову у справі скасувати, а матеріали справи просить направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказує на порушення судами попередніх інстанцій приписів статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України щодо належної оцінки усіх доказів у справі, зокрема, умов спірного договору. Прокурор наголошує на тому, що Міністерством оборони України, як користувачем земельної ділянки, в порушення статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій" не надавалось нотаріально засвідченої згоди на забудову цієї земельної ділянки. При цьому, заявник вказує, що позивач повинен був отримати відповідні дозволи землевпорядних, природоохоронних, санітарних та інших органів, без яких вирішення Дніпропетровською міською радою питання про забудову земельної ділянки не можливо. Прокурор зауважує і на тому, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача із заявою до Дніпропетровської міської ради. Заявник вважає безпідставним посилання апеляційної інстанції на лист позивача від 27.06.06, адже, копія цього листа долучена судом до матеріалів справи з порушенням вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України. На думку прокурора, судами порушено і приписи статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Цивільного кодексу України, оскільки у позивача відсутні правові підстави для звернення до суду із заявленими вимогами. Вказує прокурор і на невірне визначення судом площі спірної земельної ділянки, адже, Міністерство оборони України в постійному користуванні має 0,19 га, позивачем заявлялась вимога щодо 0,216 га, в той час як судом було визнано право на забудову земельної ділянки площею 0,17 га. Окрім цього, прокурор наголошує, що Законом України "Про використання земель оборони" (1345-15) не передбачено надання земель оборони в якості пайового внеску.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайн-М" отримано відзив на касаційне подання, в якому товариство просить судові рішення у справі залишити без змін, а касаційне подання - без задоволення.

Від Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів надійшов лист, в якому управління підтримує доводи касаційного подання та просить суд скасувати рішення і постанову у справі, а матеріали справи скерувати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Від Міністерства оборони України, Головного архітектурно-планувальне управління міської ради, Інспекції державного архітектурно –будівельного контролю міської ради відзивів на касаційну скаргу та касаційне подання судом не отримано.

Вищий господарський суд України заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення учасників судового процесу, переглянувши матеріали справи, доводи касаційної скарги та касаційного подання, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 26.05.06 між Міністерством оборони України від імені якого діяла філія Центрального спеціалізованого будівельного управління (госпрозрахункового) Міністерства оборони України "Укроборонбуд" та ТОВ "Лайн-М", укладено договір №26/05-06 на спільне будівництво (реконструкцію) об’єктів житлово-цивільного призначення, створення інженерної інфраструктури для їх будівництва (реконструкції) відповідно до розробленого і затвердженого у встановленому порядку проекту шляхом пайової участі сторін. Відповідно до пункту 2.1 цього договору, його предметом є проектування та будівництво (реконструкція) об’єктів житлово-цивільного призначення з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торгівельного та адміністративного призначення, підземним паркінгом і інженерними мережами на будівельному майданчику, що знаходиться на території Жовтневого районного військового комісаріату міста Дніпропетровська Міністерства оборони України за адресою: місто Дніпропетровськ, площа Жовтнева, буд. 11. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підставою позову –є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Як вбачається з матеріалів справи і установлено судами, предметом позову є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайн-М" до Дніпропетровської міської ради про визнання за товариством права на забудову земельної ділянки, площею 0,216 га, розташованої в місті Дніпропетровськ, площа Жовтнева, 11. Позовні вимоги позивач мотивував неправомірною відмовою Дніпропетровської міської ради надати товариству дозвіл на будівництво. Суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що право позивача на забудову спірного майданчику встановлене договором від 26.05.06 №26/05-06. Разом з цим, суд дійшов висновку про відповідність обраного позивачем способу захисту права приписам статті 16 Цивільного кодексу України. Проте, колегія суддів визнає такі висновки передчасними з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України унормовано перелік категорій справ, які підвідомчі господарським судам. Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають, зокрема, при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Отже, право на захист це один із основних елементів будь-якого суб'єктивного цивільного права. Суб'єктивні цивільні права здійснюються насамперед шляхом реалізації юридично значимих активних дій управомочених осіб. Але це право на активні дії тісно пов'язане з правом вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Статтею 16 Цивільного кодексу України унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. З вимогою про визнання права звертаються у випадку, коли існує невизначеність щодо суб'єктивного права, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується документами встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється або не визнається. Цей спосіб захисту може бути реалізованим лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права. Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив визнати за ним право на забудову земельної ділянки.

Відповідно до статті 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Так, порядок набуття права на будівництво, реконструкцію, тощо об'єктів містобудування та набуття права на початок виконання будівельних робіт визначений положеннями Законів України "Про планування і забудову територій" (1699-14) , "Про основи містобудування" (2780-12) .

Приписами статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій" унормовано, що фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користуванні, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування (далі - дозвіл на будівництво). Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання відповідного дозволу Державної архітектурно-будівельної інспекції України або її територіальних органів. Дозвіл на будівництво дає право замовникам на отримання вихідних даних на проектування, здійснення проектно-вишукувальних робіт та отримання дозволу на виконання будівельних робіт у порядку, визначеному цим Законом.

Відповідно до статей 626, 628 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зі змісту умов договору №26/05-06 вбачається, і це установлено судами, що право позивача на забудову встановлено договором, зокрема, пунктом 2.5, за яким позивач зобов'язався здійснити забудову 80 % площі об'єкту, відповідно до розробленого і затвердженого у встановленому порядку проекту забудови та реконструкції.

Отже, право товариства на забудову території випливає з умов самого договору. Разом з цим, за приписами статей 11, 16 Цивільного кодексу України, має доводитись існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Частиною 3 статті 16 вказаного Кодексу також унормовано, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу. З огляду на те, що між сторонами у справі існує спір "про право" судами не було досліджено наступного: чи було порушено право позивача діями відповідача щодо видачі дозволу та у разі такого порушення, якими саме діями чи бездіяльністю таке право або права порушені; чи поновлюються права позивача у разі задоволення цього позову та яким саме чином може відбутись поновлення таких прав у разі задоволення позову, виходячи з того, що судами вирішено питання про визнання права на забудову земельної ділянки, тоді як право забудовника, який має намір здійснити будівництво, засвідчує лише дозвіл на будівництво. Наведене свідчить про те, що суди попередніх інстанцій досліджуючи питання відповідності обраного позивачем способу захисту цивільного права, обмежились лише посиланням на те, що "визнання права", як спосіб захисту передбачений приписами статті 16 Цивільного кодексу України, при цьому, не надали оцінку характеру права, захист якого реалізується позивачем. ' /FONT'Крім того, визнаючи за позивачем право на забудову спірної земельної ділянки, суди попередніх інстанцій не врахували наступного.

Стаття 1 Закону України "Про основи містобудування" унормовує, що містобудування (містобудівна діяльність) - це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об'єднань громадян по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища, яка включає забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об'єктів містобудування, спорудження інших об'єктів.

Статтею 20 Закону України "Про основи містобудування" визначено, що регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства. Згідно зі статтею 22 цього Закону право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови. Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.

Як вбачається з матеріалів справи, за умовами договору від 26.05.06 пайовим внеском Міністерства Оборони України є земельна ділянка, загальною площею 0,17 га, на території Жовтневого районного військового комісаріату у місті Дніпропетровську, площа Жовтнева, 11. Пунктом 3.1 цього договору сторони узгодили, що у разі необхідності Міністерство оборони України, замовник, забезпечує прийняття відповідних рішень щодо знесення існуючих будівель, споруд і зелених насаджень та винесення інженерних мереж з території забудови.

Згідно статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" та статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. Вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях визначено статтею 4 цього Закону, який не передбачає передачу земель оборони в якості пайового внеску у будівництво об’єктів житлово-цивільного призначення.

Згідно частини 2 статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування. Військове майно, відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" - це державне майно закріплене за військовими частинами, закладами, установами, організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди тощо.

Відповідно до статті 6 цього Закону відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Відтак, військове майно може бути предметом пайової участі учасника договірних відносин лише за умови прийнятого рішення Кабінету Міністрів України, проте, викладене залишились поза увагою господарських судів. Отже, судами попередніх інстанцій не з'ясовано дійсний правовий зміст правовідносин, не встановлено дійсних прав і обов'язків сторін та не досліджено правового статусу земельної ділянки, на якій розташований будівельний майданчик. Викладене, унеможливлює висновок судів про підставність задоволення позову. Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що господарськими судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи і ухваленні судових рішень не взято до уваги та не надано належної правової оцінки усім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з’ясування судом всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Відтак, доводи, викладені в касаційному поданні та касаційній скарзі про порушення судами вимог чинного законодавства, підтверджуються матеріалами справи.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.