Приватним підприємством "Імпреза" у березні 2006 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вознесенська протиерозійна станція" про визнання дійсним договору від 15.11.04 №7 купівлі-продажу незавершеного будівництва та земельної ділянки, на якій знаходиться цей об'єкт, через ухилення товариства від його нотаріального посвідчення. При цьому, позивач просив визнати за ним право власності на об'єкт незавершеного будівництва –механізованої майстерні, розташованої за адресою: Миколаївська обл., м. Вознесенськ, вул. Виноградна,1. Позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 220, 325, 655 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 30.05.06, ухваленим суддею Філінюк І.Г., позовні вимоги задоволені. Суд першої інстанції вмотивовуючи рішення врахував, що сторонами виконані умови спірного договору, спірний об'єкт переданий позивачеві 16.12.04 за актом приймання –передачі, а відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення, тому договір визнав дійсним на підставі статті 220 Цивільного кодексу України. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 328, 334, 655, 656, 657 Цивільного кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Вознесенська протиерозійна станція" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення у справі скасувати, а провадження у справі просить припинити. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення судом першої інстанції приписів статей 42, 43, 64, 65, 77 Господарського процесуального кодексу України, оскільки товариство не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи. На думку скаржника, судом першої інстанції також порушено приписи статей 92, 203, пункту 1 статті 215 Цивільного кодексу України, адже, спірний договір від імені ТОВ "Вознесенська протиерозійна станція" підписаний директором –Поповим В.М., який не мав відповідних повноважень діяти від імені товариства, тому вважає, що договір купівлі –продажу має бути визнаний недійсним. Заявник зазначає про не застосування судом і приписів статті 331 Цивільного кодексу України, оскільки до завершення будівництва та його державної реєстрації товариство є лише власником використаних під час будівництва матеріалів, відтак вважає, що підстави для нотаріального посвідчення договору відсутні. На думку скаржника, провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір про визнання права власності на незавершене будівництво не підлягає вирішенню в господарських судах. Разом з цим, скаржник стверджує про помилковість незастосування судом першої інстанції приписів статті 638 Цивільного кодексу України, статті 180 Господарського кодексу України, оскільки спірний договір не містить усіх істотних умов, а саме, строку його дії та конкретного опису предмета купівлі –продажу.

Від Приватного підприємства "Імпреза" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому підприємство просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення у справі залишити без змін.

Вищий господарський суд України заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутнього у судовому засіданні представника відповідача, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судом першої інстанції установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом позову є: 1) визнання дійсним договору від 15.11.04 №7 купівлі-продажу незавершеного будівництва і земельної ділянки, на якій знаходиться цей об'єкт; 2) визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва –механізованої майстерні, розташованої за адресою: Миколаївська обл., м. Вознесенськ, вул. Виноградна,1. Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору дійсним, а відтак і задоволення позовних вимог. Проте, такий висновок визнається колегією суддів передчасним.

Відповідно до частин 1, 7 статті 179 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами –юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 180 Господарського кодексу України унормовано, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з частиною 8 статті 181 вказаного Кодексу, у разі коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

За приписами статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона, продавець, передає або зобов'язується передати майно у власність другій стороні, покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Отже, істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. За приписами статті 181 Цивільного кодексу України, до нерухомого майна належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. При цьому, основними ознаками нерухомості є –значимість та індивідуальна цінність, нерозривний зв'язок із земельною ділянкою, на якій він розташований, неможливість вільного переміщення даного об'єкту в просторі без його знецінення та зміни призначення.

Статтею 657 Цивільного кодексу України унормовано, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири, або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Згідно пункту 1 статті 209 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню, лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Законом встановлено форму такого договору купівлі-продажу нерухомого майна –письмова нотаріально посвідчена.

За змістом статті 220 названого Кодексу, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому, для застосування судам цієї статті слід встановити наявність домовленості сторін щодо усіх істотних умов договору, яка підтверджується письмовими доказами, а також повне або часткове виконання договору обома або однією із сторін та факт ухилення від його нотаріального посвідчення іншою стороною. Лише за наявності таких обставин суд може визнати такий договір дійсним і у цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Однак, як вбачається зі змісту рішення у справі судом не було надано правової оцінки змісту договору купівлі-продажу від 15.11.04 №7 щодо погодження сторонами такої істотної умови як предмет договору, оскільки в ньому не зазначено земельну ділянку, на якій розташована вказаний як предмет договору спірний об'єкт незавершеного будівництва, а саме механізована майстерня, та не зазначено загальної площі цього об'єкта, тобто не визначено основних ознак предмета договору, його опис. Не з'ясовано судом першої інстанції і питання відповідності договору купівлі-продажу вимогам законодавства, не перевірено наявності підстав за яких цей договір міг не завірити нотаріус. Залишилось поза увагою суду і питання місцезнаходження спірної земельної ділянки, адже, з матеріалів справи не вбачається, що земельна ділянка, на якій розташований об'єкт продажу, знаходиться саме за адресою: Миколаївська область, місто Вознесенськ, вул. Виноградова, 1.

Відповідно до приписів статей 202, 203 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Проте, визнаючи договір дійсним суд першої інстанції не перевірив наявність у осіб, які підписали спірний договір, відповідних повноважень. Щодо вимог позивача про визнання права власності на незавершене будівництво, колегія суддів визнає, що рішення у справі, ухвалене без застосування норм матеріального права, які регулюють відносини з набуття права власності на незавершене будівництво.

Так, статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, не заборонених законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з приписами частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент підписання договору), право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.

Відповідно до частин 3, 4 цієї статті до завершення будівництва, створення майна, особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Таким чином, до виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання інше майно, що було використане при будівництві. При цьому, визнання судом права власності на недобудоване нерухоме майно можливо лише за умови, якщо частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною. На час розгляду цього спору у суді першої інстанції, діяла нова редакція частини 3 статті 331 Цивільного кодексу України, якою унормовано, що у разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва. Отже, визнаючи за позивачем право власності на спірний об'єкт незавершеного будівництва, суд першої інстанції не врахував, що такий об'єкт, як незавершене будівництво, може виступати предметом договору купівлі-продажу, але з врахуванням вимог, що висуваються до нерухомого майна, та з дотриманням спеціальних правил відчуження такого роду об'єктів. Наведені приписи законодавства залишилися поза увагою суду, що унеможливлює висновок про підставність задоволення позовних вимог. Крім того, знайшло своє підтвердження і посилання скаржника на порушення судом норм процесуального права.

Статтею 32 названого Кодексу передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

У відповідності зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За приписами статті 34 цього ж Кодексу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведена норма містить принципи належності та допустимості доказів на яких ґрунтуються вимоги і заперечення учасників господарського процесу. З матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції ухвалою від 27.04.06 витребував у позивача докази звернення до відповідача з вимогами нотаріального посвідчення договору купівлі –продажу, ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору, вартості спірного майна на час розгляду справи по суті, рішення міської ради щодо надання дозволу на виконання будівельних робіт, проектно-технічну документацію будівництва. Проте, вимоги суду, викладені в цій ухвалі, позивачем виконані не були, витребувані судом докази не надані, викладене свідчить про передчасність висновку суду щодо підставності задоволення позову. Окрім цього, суд першої інстанції вирішив даний спір без документів, що підтверджують правовий статус відповідача, засвідчують юридичну адресу товариства та зазначають його керівника.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом. Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права підтверджуються матеріалами справи.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Переглянуте судове рішення цим вимогам повністю не відповідає. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення у справі підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.