Заступник прокурора Львівської області звернувся з позовом в інтересах держави в особі Державної податкової адміністрації у Львівській області та Львівської міської ради до Управління майном спільної власності Львівської обласної ради та відкритого акціонерного товариства "3еленбуд" про визнання недійсним договору оренди №245 від 1 серпня 2001 року, укладеного 1 серпня 2001 року між управлінням з питань майна комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації та відкритим акціонерним товариством "Зеленбуд".

Рішенням господарського суду Львівської області від 15.04.2008р. (суддя Гриців В.М.) в позові відмовлено, в зв'язку з недоведеністю позовних вимог та порушень прав позивачів.

Не погоджуючись з прийнятим у справі рішенням заступник прокурора Львівської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

У відзиві на касаційне подання відповідач-1 повністю заперечує підстави скасування рішення і просить суд касаційної інстанції оскаржуване судове рішення залишити без змін, а касаційне подання –без задоволення.

Сторони не реалізували процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення були повідомлені належним чином.

Перевіривши доводи касаційного подання, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню частково виходячи з наступного.

Місцевим господарським судом встановлено, що між управлінням з питань майна комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації (Орендодавець) та відкритим акціонерним товариством Зеленбуд" (Орендар) 1 серпня 2001 року укладено договір оренди № 245 предметом якого є оренда цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою м. Львів, вул. Кибальчича, 1.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Державної податкової адміністрації у Львівській області та Львівської міської ради про визнання зазначеного договору недійсним заступник прокурора Львівської області зазначав, що під час проведення перевірки дотримання вимог законодавства України, яка регулює суспільні відносини у сфері власності та користування комунальним майном на підставі звернення ТзОВ "ТМ-Плюс" встановлено, що за адресою м. Львів, вул. Кибальчича, 1 зареєстрований лише житловий будинок, який належить фізичній особі, а тому орендодавець розпорядився майном, яке не має власника, і в контексті ст. 137 ЦК УРСР (ст. 335 ЦК України) є безхазяйним майном.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Зокрема, положеннями ст. 20 Господарського кодексу України та ст. 16 Цивільного Кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою –посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

В даному випадку, як було встановлено судами, заступник прокурора Львівської області подав позов в інтересах держави в особі Державної податкової адміністрації у Львівській області та Львівської міської ради про визнання недійсним договору оренди, який укладений 01.08.2001р. між управлінням з питань майна комунальної власності Львівської обласної державної адміністрації та відкритим акціонерним товариством Зеленбуд".

Отже, поскільки, ні позивачі –Державна податкова адміністрація у Львівській області та Львівська міська рада, ні прокурор не є учасниками спірного договору оренди, то судам слід було, в першу чергу, з’ясувати чи призведе обраний прокурором спосіб захисту порушеного права (визнання спірного договору недійсним) до захисту порушеного права та чи було взагалі порушення прав саме Державної податкової адміністрації у Львівській області і Львівської міської ради враховуючи, що право власності на передане в оренду нерухоме майно, як зазначав суд, належить Львівській обласній раді.

Суду слід було перевірити правильність зазначення прокурором Державну податкову адміністрацію у Львівській області і Львівську міську раду, як органів уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Крім того, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про те, що у оспорюваному договорі адресу м. Львів, вул. Кибальчича, 1-А зазначено помилково, так як фактично нерухоме майно, передане в оренду відкритому акціонерному товариству "Зеленбуд", розташоване за адресою м. Львів, вул. Кибальчича, 1-А, оскільки в матеріалах справи відсутні належні документи підтверджуючі даний факт.

Окрім цього, місцевий господарський суд під час розгляду справи і вирішення спору по суті в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України усебічно не перевірив і в повному обсязі не дослідив відсутність чи наявність тих обставин, які є підставою для визнання спірного договору недійсним, згідно вимог ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України. Так, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд повинен встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За таких обставин визнати оскаржуване рішення суду законним та обґрунтованим не можна, оскільки суд не з’ясував належним чином дійсні обставини справи, що вплинуло на їх юридичну оцінку та на правильність застосування норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного та враховуючи, що в силу вимог ст. 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне скасувати прийняте у справі рішення, з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для їх розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від цього прийняти основане на законі рішення.