Рішенням господарського суду Донецької області від 14.08.2008 у справі № 44/150пн (суддя Мєзєнцев Є.І.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 07.10.2008 (колегія суддів у складі головуючого судді Старовойтової Г.Я., суддів Акулової Н.В., Волкова Р.В.), позовні вимоги Управління комунальної власності Слов’янської міської ради та Слов’янської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛтС Лімітед" задоволені, зобов'язано ТОВ"ЛтС Лімітед" звільнити шляхом виселення нежитлове приміщення, передане на підставі договору оренди № 267 від 22.02.2006, площею 231,8 м2, розташоване в місті Слов’янську по вулиці Леніна, 48, перший поверх, та зобов’язано ТОВ "ЛтС Лімітед" повернути ці приміщення Управлінню комунальної власності Слов’янської міської ради.

В задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛтС Лімітед" до Управління комунальної власності Слов’янської міської ради та Слов’янської міської ради про солідарне стягнення безпідставно набутих грошових коштів в сумі 5100 грн. відмовлено.

ТОВ "ЛтС Лімітед" з рішенням та постановою у справі не згодне, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову у первісному позові та задоволення зустрічного позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм ст. ст. 4-3, 20, 22, 83 ГПК України, ст. ст. 387, 391 ЦК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 17 Закону України "про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з захисту прав людини".

Зокрема, скаржник зазначає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, задовольнивши їх з підстав інших, ніж вимагав позивач, на що суд апеляційної інстанції не звернув уваги і не зазначив, чому ці посилання відповідача не беруться до уваги, а щодо зустрічного позову скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій фактично вирішили спір про права і обов’язки Фінансового управління Слов’янської міської ради, не залучивши його, а також орган Державного казначейства України до участі у справі.

Ухвалою від 22.01.2009 розгляд касаційної скарги відкладено на 05.02.2009 на 11 годин для виготовлення повного тексту постанови за клопотанням представника відповідача.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні 05.02.2009 пояснення представника позивачів, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 22.02.2006 між Комунальним підприємством Слов'янської міської ради "Комсервіс" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛтС Лімітед" (орендар) укладено договір № 267 оренди нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Слов'янська.

За умовами договору орендодавець на підставі акту приймання-передачі від 22.02.2006 передав орендарю у тимчасове платне користування частину нежитлового приміщення площею 231,8м2, яке розташоване в місті Слов'янську по вулиці Леніна, 48, перший поверх.

Згідно рішення Слов'янської міської ради від 26.07.2006 функції орендодавця нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Слов'янська були передані від КП "Комсервіс" до Управління комунальної власності.

Рішенням господарського суду Донецької області від 02.06.2008 у справі № 10/425пд, яке відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України має преюдиціальне значення, встановлено, що договір оренди № 267 від 22.02.2006 не є укладеним через відсутність згоди сторін з усіх істотних умов договору та не посвідчення його нотаріально, в зв’язку з чим у позові ТОВ "ЛтС Лімітед" до Управління комунальної власності Слов'янської міської ради про визнання даного договору дійсним відмовлено.

З огляду на нікчемність договору оренди, Управління комунальної власності листом № 03-09-744 від 17.07.2008 звернулося до ТОВ "ЛтС Лімітед" з вимогою про звільнення приміщення та передачі його управлінню комунальної власності за актом прийому-передачі, проте, ця вимога залишена без реагування, що стало підставою для пред’явлення даного позову, який обґрунтовано приписами ст. ст. 215, 220, 386, 391 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанцій дійшов висновку, що оскільки договір оренди не є укладеним, у відповідача відсутні правові підстави для користування приміщенням, отже, територіальна громада м. Слов’янська через відповідні органи вправі витребувати це приміщення у відповідача на підставі ст. 387 ЦК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення місцевого господарського суду без змін, застосував до спірних правовідносин норму ст. 391 ЦК України.

Посилання скаржника на неправомірне, поза межами позовних вимог, застосування норми ст. 387 ЦК України до спірних правовідносин, на що суд апеляційної інстанції не звернув уваги і, в свою чергу, припустився неправильного застосування норми ст. 391 ЦК України, яка не підлягає застосуванню, колегія суддів відхиляє як такі, що не впливають на результат вирішення спору.

За змістом права власності, унормованого ст. 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Так, право володіння означає юридично забезпечену власникові можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу, отже, майно вважається таким, що перебуває у володінні власника і тоді, коли він фізично ним не володіє. Право користування –юридично закріплена можливість власника щодо використання майна та вилучення з нього корисних властивостей, а право розпорядження –юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну та фактичну долю майна.

Норма ст. 387 ЦК України встановлює право власника на віндикацію, тобто, витребування свого майна з чужого незаконного володіння. Цей спосіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, яка незаконно вилучена (вибула) з його володіння.

Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до цієї норми власник майна має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає користуванню ним, тобто, коли майно не вибуло з юридичного відання власника і спір щодо його приналежності власникові відсутній, отже, негаторною є вимога власника про усунення перешкод у здійсненні користування майном третіми особами, в яких існували підстави для цього, але згодом вони відпали, зокрема, вимога про звільнення безпідставно займаних приміщень після встановлення недійсності (нікчемності) договору.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, за правилами ст. 101 ГПК України, повторно розглядаючи справу і не будучи зв’язаний доводами апеляційної скарги, застосував саме ту норму, яка підлягала застосуванню до спірних правовідносин і якою позивач обґрунтував позов.

Отже, колегія суддів вважає, що як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції дійшли єдиного правомірного висновку про підставність і ґрунтовність позовних вимог за первісним позовом.

Щодо заявленого ТОВ "ЛтС Лімітед" зустрічного позову до Управління комунальної власності Слов'янської міської ради та Слов'янської міської ради про солідарне стягнення безпідставно набутих грошових коштів в сумі 5100 грн., що складається з сум перерахованої орендної плати за квітень-червень 2008 року, колегія суддів зазначає, що, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, вказані суми перераховані на рахунки Фінансового управління Слов'янської міської ради, які відкриті в Головному управлінні державного казначейства України в Донецькій області, втім, вони не є сторонами у справі за первісним позовом.

Відповідно до статті 60 Господарського процесуального кодексу України відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов, який має бути взаємно пов'язаний з первісним, для його спільного розгляду з первісним позовом, отже, право подання зустрічного позову має не будь-який учасник процесу, а лише відповідач за первісним позовом та пред'являється він до первісного позивача, а не до будь-яких інших осіб, тому позовні вимоги зустрічного позову, які фактично спрямовані до осіб, які не є позивачами у даній справі, не можуть бути задоволені.

Таким чином, процесуальна неможливість примусового залучення до участі у справі інших позивачів, які б відповідно стали відповідачами за зустрічним позовом, свідчить про безпідставність посилань скаржника на розгляд і вирішення судами попередніх інстанцій зустрічного позову про права і обов’язки Фінансового управління Слов’янської міської ради та Головного управління державного казначейства України в Донецькій області без залучення їх до участі у справі, адже, в задоволенні зустрічного позову відмовлено саме з підстав його пред’явлення до відповідачів (позивачів за первісним позовом), які не можуть нести відповідальність за пред’явленою до них вимогою, і через процесуальну неможливість забезпечити належний склад відповідачів за зустрічним позовом.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що за змістом зустрічного позову, який обґрунтовано нормою ч. 2 ст. 1212 ЦК України, слід дійти висновку, що відповідач не тільки не заперечує, а фактично визнає безпідставність свого перебування у приміщенні, щодо якого заявлено негаторний позов, адже, вимагає повернення здійснених ним платежів за користування цим приміщенням, що, в свою чергу, зводить нанівець сутність зустрічного позову, який, зазвичай, має на меті захист від первісного позову.

Отже, зустрічні позовні вимоги законно і обґрунтовано залишені судами попередніх інстанцій без задоволення.

Також, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції надав ґрунтовну оцінку посиланням відповідача на порушення ст. 20 ГПК України та вважає доводи касаційної скарги в цій частині такими, що зводяться до намагання надити їм перевагу над встановленими судом апеляційної інстанції обставинами відсутності порушень цієї процесуальної норми, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведене свідчить, що під час прийняття постанови у справі суд апеляційної інстанції не припустився порушення або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для її скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.