Рішенням господарського суду Хмельницької області від 20.06.2008р. (судді ТанасюкО.Є., ОлійникЮ.П., МагераВ.В.), залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 04.12.2008р. (судді ГоршковаН.Ф., МайорГ.І., ФіліповаТ.Л.), позов задоволено; визнано незаконними та скасовано розпорядження Кам’янець-Подільської районної державної адміністрації Хмельницької області №1125/2004р "а" від 24.12.2004р. та №1098/2005р від 16.12.2005р.; визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 20.12.2005р., укладений між Приватним підприємством "Виробничо-комерційне підприємство "Нігинсахкампром" та Кам’янець-Подільською районною державною адміністрацією про передачу в оренду земельної ділянки площею 38,4371га.; розподілено судові витрати.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, ППВКП "Нігинсахкампром" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів і прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 16.01.2003р. між Позивачем та Відповідачем-1 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 140,2180га на території Нігинської сільської ради, та площею 30,8728га на території Гуменецької сільської ради, а всього загальною площею 149,7008 га строком на 5 років.

18.11.2004р. Позивач направив Відповідачу-1 листа за вих. № 471 про припинення права на користування земельними ділянками площею 38,32 га у зв’язку з відчуженням відходів вапняку Відповідачу-2.

Цього ж дня, Відповідач-2 направив на адресу Відповідача-1 лист за вих.№201 від 18.11.2004р., яким просив надати право на користування земельними ділянками площею 38,32 га у зв’язку із придбанням у Позивача відходів вапняку.

21.12.2004р. згідно розпорядження Відповідача-1 №1125/2004р. "а" було внесено зміни в договір оренди земельної ділянки від 16.01.2003р., який був укладений між Позивачем та Відповідачем-1 16.01.2003р., та зменшено площу орендованої Позивачем земельної ділянки на 38,5606 га.

Розпорядженням Відповідача-1 від 16.12.2005р. №1098/2005р. Відповідачу-2 було надано в оренду земельну ділянку із запасу Нігинської сільської ради площею 38,4371 га строком на 5 років, а 20.12.2005р. між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 було укладено договір оренди цієї земельної ділянки.

Визнаючи незаконним та скасовуючи вказане вище Розпорядження Відповідача-1 від 21.12.2004р., суди виходили з того, що Відповідач-1 довільно тлумачив лист Позивача від 18.11.2004р., у зв’язку з чим ним було порушено положення ч. 5 ст. 75 та ст. 141 Господарського кодексу України.

Однак, з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитись не можна.

Згідно ч. 2 ст. 75 Господарського кодексу України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Тобто, статтею 75 ГК України було встановлено заборону на безоплатну передачу належного державному підприємству майна, а також заборону відчуження майна, яке відносилось до його основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Згідно частини2 статті 74 ГК України майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Частиною 1 статті 140 ГК України передбачено, що джерелами формування майна суб'єктів господарювання є грошові та матеріальні внески засновників, доходи від реалізації продукції (робіт, послуг), доходи від цінних паперів, капітальні вкладення і дотації з бюджетів, надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів, кредити банків та інших кредиторів, безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян, інші джерела, не заборонені законом.

Із аналізу вказаних вище положень закону вбачається, що встановлена ст. 75 ГК України заборона безоплатної передачі майна стосується лише того майна, яке закріплене за державним підприємством на праві господарського відання або набуте державним підприємством іншим передбаченим ст. 140 ГКУкраїни способом із правом розпоряджатись ним.

Оскільки оренда майна не передбачає права орендаря розпоряджатись ним, то встановлена ст. 75 ГК України заборона безоплатної передачі майна державного підприємства не може стосуватись права оренди земельної ділянки.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ГКУкраїни до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.

Як вбачається із положень ч.1 ст. 141 ГК України, державним майном є, зокрема, майно, яке належить державним підприємствам. До державного законом відноситься також майно, що орендується державними самоврядними установами і організаціями для своєї господарської діяльності.

Враховуючи існуючий в Україні поділ суб’єктів господарювання на підприємства, установи та організації, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що майно, яке орендувалось суб’єктом господарювання, могло бути віднесено до державного лише в тому випадку, якщо воно орендувалось державними самоврядними установами і організаціями, але не державними підприємствами.

Таким чином, із наведених вище положень законодавства України вбачається, що на момент прийняття оскаржуваного розпорядження Відповідача-1 від 21.12.2004р., державне комерційне підприємство мало отримати попередню згоду від органу, до сфери управління якого воно входило, лише при відчуженні майнових об’єктів, що належали до його основних фондів.

Разом з тим, відповідно до п. 4 "Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку 7 "ОСНОВНІ ЗАСОБИ", затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року за №92 (z0288-00) , основні засоби - матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік). Об'єкт основних засобів - це: закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього; конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання певних самостійних функцій; відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів однакового або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно; інший актив, що відповідає визначенню основних засобів, або частина такого активу, що контролюється підприємством.

Згідно п.4 "Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку 8 "НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ", затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 18 жовтня 1999 р. за №242 (z0750-99) , нематеріальний актив –немонетарний актив, який не має матеріальної форми та може бути ідентифікований.

При цьому, згідно п. 5 вказаного вище Стандарту №8 - бухгалтерський облік нематеріальних активів ведеться щодо кожного об'єкта за групами, зокрема: права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо); права користування майном (право користування земельною ділянкою, відповідно до земельного законодавства, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо).

Тобто, право оренди земельної ділянки відноситься до нематеріальних активів, що виключає можливість віднесення такого майна до основних фондів підприємства.

Отже, Позивач, відмовляючись від свого права оренди на частину земельної ділянки, не повинен був отримувати на це попередньої згоди від Міністерства аграрної політики, до сфери управління якого входив Позивач.

При цьому, колегія суддів касаційної інстанції бере до уваги ту обставину, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували ч. 5 ст. 75 Господарського кодексу України у редакції Закону України від 16.06.2005 р. № 2668-IV (2668-15) .

Натомість, спірні правовідносини щодо відмови Позивача від частини земельної ділянки (лист від 18.11.2004р.), прийняття Відповідачем-1 розпорядження від 21.12.2004р., виникли до набрання чинності Закону, яким було викладено ст. 75ГК України у новій редакції.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Оскільки у справі №6/180-Н не ставиться питання про притягнення особи до відповідальності, а вирішується питання законності прийнятих Відповідачем-1 рішень та питання наявності у Позивача та Відповідача-2 права на земельну ділянку, то підлягає застосуванню саме те законодавство, яке було чинним на момент прийняття оскаржуваних Відповідачем-1 рішень та вчинення іншими сторонами у даній справі юридично значимих дій.

Так як суд першої та апеляційної інстанцій застосували положення ст. 75 ГК України у тій редакції, яка не була чинною на момент існування спірних правовідносин, то це також вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Враховуючи вище викладене, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про те, що судами попередніх інстанцій було не вірно застосовано норми ст.ст. 75, 141 ГК України, а підстави для визнання судами незаконним та скасування Розпорядження Відповідача-1 від 21.12.2004р. були відсутні. Отже, рішення господарського суду Хмельницької області та постанова Житомирського апеляційного господарського суду в цій частині не можуть вважатися законними, а тому підлягають скасуванню судом касаційної інстанції.

Скасовуючи розпорядження Відповідача-1 від 16.12.2005р., суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що це розпорядження було прийняте Відповідачем-1 на підставі Розпорядження від 21.12.2004р., яке вони вважали незаконним. Тому суди задовольнили позовні вимоги Позивача та визнали Розпорядження Відповідача-1 від 16.12.2005р. незаконним, а спірний договір оренди недійсним.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про помилковість скасування господарськими судами розпорядження Відповідача-1 від 21.12.2004р. з мотивів, викладених вище. Відтак, не може вважатись законним та обґрунтованим рішення господарського суду Хмельницької області, яким було визнано незаконним та скасовано розпорядження Відповідача-1 від 16.12.2005р., а також визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 20.12.2005р.

Оскільки суд апеляційної інстанції не врахував вказані вище порушення норм матеріального права, які були допущені судом першої інстанції, то постанова Житомирського апеляційного господарського суду від 04.12.2008р. у справі №6/180-Н також не може вважатись законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.

Враховуючи вище викладене, а також беручи до уваги те, що інших юридичних фактів, які могли бути підставою для задоволення позову, Позивачем не було вказано, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови Позивачу у задоволенні його позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-10 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Згідно ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення.

Статтею 111-7 ГПК України встановлено, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій було вірно встановлено фактичні обставини справи, однак не правильно застосовано норми матеріального права, судова колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про можливість прийняття нового рішення по справі, яким у задоволенні позову відмовити.