СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УРСР
У Х В А Л А
від 29.11.72
(Витяг)
У квітні 1971 р. Т. пред'явила позов до Ч. про переведення
прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу частини
будинку. Позивачка зазначала, що будинок на праві особистої
власності належав їй та відповідачеві у рівних частках. У 1962 р.
вона домовилася з Ч., який перейшов до новозбудованого будинку,
про продаж їй частини будинку, яку раніше займав відповідач. Гроші
(300 крб.) вона сплатила. В 1966 р. вона капітально відремонтувала
весь будинок і користується ним. Однак, оформити договір
купівлі-продажу у встановленому законом порядку Ч. відмовляється.
Справа неодноразово вирішувалася судами. При останньому її
розгляді до участі в ній як відповідачку було притягнуто дружину
Ч. Тоді ж позивачка уточнила свої вимоги та просила визнати
дійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини спірного будинку,
посилаючись на те, що на його виконання вона передала відповідачам
обумовлену суму грошей, однак, вони ухиляються від нотаріального
його оформлення.
Рішенням Львівського обласного суду від 20 жовтня 1972 р. у
позові відмовлено.
У касаційній скарзі Т. просить зазначене рішення скасувати та
позов її задовольнити, оскільки вважає, що суд необгрунтовано
відмовив їй у позові, крім того, невірно зробив висновок про
пропущення нею строку позовної давності.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно зі ст. 227 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) (1540-06)
договір
купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально
посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Ст. 47
цього ж Кодексу передбачає, що недодержання цієї вимоги тягне за
собою недійсність угоди.
З матеріалів справи видно, що спірний будинок за документами
належить Т. і Ч. Позивачка зазначала, що у травні 1966 р.
(спочатку вона вказувала, що в 1963 р.) між сторонами було
досягнуто домовленість про купівлю нею у відповідача спірної
частини будинку і вона сплатила обумовлену угодою суму грошей.
Однак, незважаючи на це, Ч. нотаріально посвідчити угоду
відмовився.
Отже, за цих обставин слід вважати, що право позивачки як
покупця було порушено на час виплати неї покупної ціни і відмови
Ч. укласти нотаріально посвідчену угоду, тобто у травні 1966 р. З
цього часу має обчислюватися і строк позовної давності. Беручи до
уваги, що позов про захист порушеного права гр. Т. пред'явила у
квітні 1971 р., висновок суду про те, що нею пропущено строк
позовної, давності, передбачений ст. 71 Цивільного кодексу
( 1540-06 ) (1540-06)
, є правильним. Поважних причин до пропущення вказаного
строку судом не встановлено.
Враховуючи наведене, посилання Т. у касаційній скарзі на те,
що вона не пропустила строку позовної давності, не можна визнати
обгрунтованим.
Поряд з тим необхідно зазначити, що суд вирішив справу вірно
і по суті. Відповідно до ч. 2 ст. 47 Цивільного кодексу
( 1540-06 ) (1540-06)
, якщо одна із сторін повністю або частково виконала
угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, а друга -
ухиляється від цього, суд вправі, на вимогу сторони, яка виконала
угоду, визнати її дійсною. В тому ж разі, зокрема, коли сторони не
досягли повної згоди щодо умов до вчинення договору
купівлі-продажу будинку і нотаріально його не оформили, передача
будинку і грошей не є підставою для визнання договору
купівлі-продажу дійсним на умовах, запропонованих однією із
сторін. У такому випадку може йтися лише про повернення сторонам
переданого в рахунок договору, що мав відбутися.
Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами велися
переговори щодо купівлі-продажу спірної частини будинку. Проте
оскільки відповідач вимагав за цю частину будинку 500 крб., а
позивачка пропонувала лише 200 крб., то угоди досягнуто не було.
Дану обставину ствердили свідки Г. і Л., у присутності яких велася
розмова про укладення договору. Наявність такої розмови не
заперечувала і сама позивачка. Остання не довела, що в наступному
угода щодо такої істотної умови договору купівлі-продажу, як ціна,
між сторонами була досягнута.
Свідки Г. та Т., які були допитані судом і про яких йдеться у
касаційній скарзі, даної обставини по суті не ствердили. До того ж
їх показання - суперечливі, а самі вони - заінтересовані у
наслідках справи особи. Суд показанням цих свідків дав належну
оцінку.
Решта свідків, на яких посилається позивачка у касаційній
скарзі, присутніми при переговорах між сторонами не були і про
домовленість про сплату грошей їм відомо зі слів інших, які цього
факту не підтвердили. Тому висновок суду про непереконливість
таких доказів на підтвердження вимог позивачки слід визнати
обгрунтованим.
Суд обгрунтовано зазначив у своєму рішенні, що оскільки
спірна частина будинку була майном колгоспного двору, то для її
реалізації слід було мати згоду всіх повнолітніх членів двору.
Такої ж згоди, як з'ясував суд, не було. Крім того, суд встановив,
що відповідачі, поселившись у новому будинку, побудованому
неподалік, продовжували користуватися сараєм і земельною ділянкою.
Сам же факт, що вони дозволили в спірній частині будинку проживати
дочці позивачки та провести ремонт будинку, не є, як вірно
визначив суд у своєму рішенні, безспірним доказом наявності згоди
по всіх умовах договору купівлі-продажу.
Враховуючи наведене, суд прийняв вірне рішення про відмову Т.
у позові і підстав до його скасування немає.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.