У листопаді 1998 р. П. звернувся в суд із позовом до Генеральної прокуратури України про захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що наказом Генерального прокурора України від 27 березня 1998 р. N 229-к з метою створення підстав для звільнення його з посади Смілянського міжрайонного прокурора були поширені відомості, які не відповідають дійсності, порочать його честь, гідність і ділову репутацію. В зазначеному наказі і на засіданні колегії Генеральної прокуратури України відповідачем були поширені неправдиві відомості про те, що він, П., будучи довіреною особою кандидата на посаду Смілянського міського голови Б. і зловживаючи посадовим становищем, з метою агітації за останнього організував зустрічі з трудовими колективами, а для компрометації К. призначив ревізію використання бюджетних і позабюджетних коштів у Смілянській міській раді; виявив нещирість, непрофесіоналізм та низький рівень знань виборчого законодавства. Цей наказ був надісланий прокурорам усіх рівнів. Неправдива інформація щодо нього, П., поширена серед значного кола осіб і завдала йому моральної шкоди.

Посилаючись на наведене, позивач просив зобов'язати Генеральну прокуратуру України спростувати викладені в зазначеному наказі недостовірні відомості, які порочать його честь, гідність і ділову репутацію, у спосіб, яким ці відомості були поширені, а також стягнути з відповідача на його користь 1 млн. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Ватутінського районного суду м. Києва від 18 лютого 2000 р. позови П. задоволено частково. Зобов'язано Генеральну прокуратуру України спростувати викладені в рішенні її колегії та в наказі від 27 березня 1998 р. N 229-к відомості про те, що П., будучи довіреною особою кандидата на посаду Смілянського голови Б. та зловживаючи посадовим становищем, з метою агітації за останнього організував у період з 14 по 25 березня 1998 р. зустрічі з трудовими колективами; маючи на меті компрометацію голови міського виконавчого комітету К., призначив ревізію використання бюджетних та позабюджетних коштів у Смілянській міській раді; є нещирим, непрофесіональним, має низький рівень знань виборчого законодавства - шляхом оголошення на колегії Генеральної прокуратури України, видачі наказу Генерального прокурора України та в засобах масової інформації.

Постановлено стягнути з Генеральної прокуратури України на користь П. 50 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та 17 грн. державного мита.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 5 квітня 2000 р. рішення суду першої інстанції змінено в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди, який зменшено до 1 тис. грн.

У решті рішення суду залишено без зміни.

Голова Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі рішень, оскільки суд недодержав вимог процесуального закону. Президія Київського міського суду визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Зі змісту позовної заяви П. та матеріалів даної справи видно, що ним оспорюється зміст наказу Генерального прокурора України від 27 березня 1998 р. N 229-к, а також рішення колегії Генеральної прокуратури, в яких викладено характер дисциплінарного проступку, вчиненого позивачем, як підставу для його звільнення із займаної посади.

Рішенням Верховного Суду України від 18 червня 1998 р. у справі за позовом П. до Генеральної прокуратури України про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди встановлено, що в період виборчої кампанії, тобто з 14 по 25 березня 1998 р., П., займаючи посаду Смілянського міжрайонного прокурора і будучи довіреною особою кандидата на посаду міського голови Б., мав зустрічі з виборцями, дав інтерв'ю газеті "Факти" і виступив по місцевому телебаченню, що є несумісним із займаною ним посадою, а також безпідставно, на порушення вимог ст. 62 Конституції України (254к/96-ВР) , звинуватив кандидата в народні депутати К. у вчиненні злочинів: розкраданні державних коштів, корупції, антидержавній діяльності, зловживанні посадовим становищем.

Зазначеним рішенням наказ Генерального прокурора України про звільнення позивача з посади Смілянського міжрайонного прокурора визнаний законним і обгрунтованим, у задоволенні позову П. до Генеральної прокуратури України про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовлено.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 ЦПК (1501-06) факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили в одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Згідно зі ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України (затверджений Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. N 1796-XII (1796-12) ; далі - Статут) наказ Генерального прокурора України про застосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених пунктами 5 і 6 ст. 9 Статуту, може бути оскаржений до Верховного Суду України.

Розглядаючи позов П., суд зазначених положень чинного законодавства не врахував і не звернув уваги на те, що позивач оспорює відомості, викладені в наказі Генерального прокурора України про застосування дисциплінарного стягнення, передбаченого п. 5 ст. 9 Статуту, і що зазначені відомості становлять склад дисциплінарного проступку, за вчинення якого позивач був звільнений із займаної посади.

Законність та обгрунтованість цього наказу були перевірені Верховним Судом України і підтверджені його рішенням, яке набрало законної сили 18 червня 1998 р.

На порушення вимог ч. 2 ст. 32 ЦПК (1501-06) районний суд визнав доведеними факти, протилежні тим, що були викладені в зазначеному рішенні Верховного Суду України у справі між тими самими особами. На це не звернув уваги суд касаційної інстанції, який визнав правильними такі дії районного суду і зазначив в ухвалі, що при вирішенні трудового спору в рішенні не давалась оцінка викладеним у наказі відомостям, які в даному випадку суд визнав такими, що не відповідають дійсності.

Такі висновки суду першої і касаційної інстанцій не узгоджуються зі змістом рішення Верховного Суду України від 18 червня 1998 р. і фактичними обставинами справи.

Оскільки судові рішення у справі постановлено з порушенням вимог ч. 2 ст. 32, статей 123, 132, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) , вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі наведеного, президія Київського міського суду протест Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Ватутінського районного суду та ухвалу судової колегії в цивільних справах Київського міського суду скасувала і направила справу на новий розгляд.