ПРЕЗИДІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 26.05.2000
(Витяг)
У травні 1999 р. Т. звернулася в суд із позовом до
Княжолуцької сільської ради про визнання незаконним її рішення від
12 березня 1999 р. Позивачка зазначала, що її сестра, Д.,
користувалася земельною ділянкою площею 0,22 гектара. 2 листопада
1993 р. після розгляду заяви про передачу цієї земельної ділянки у
приватну власність шляхом приватизації сільська рада прийняла
рішення про передачу спірної земельної ділянки у приватну
власність Д. Остання оплатила вартість послуг за оформлення
документів на право власності та згідно з рішенням сесії сільської
ради від 13 листопада 1993 р. одержала дозвіл на виготовлення
державного акта на право приватної власності на землю.
Проте акт виготовлений не був, а 19 грудня 1998 р. Д.
померла. Після смерті сестри вона, позивачка, користувалася
спірною земельною ділянкою, оскільки вважала, що ця ділянка є
частиною спадкового майна. Однак рішенням сьомої сесії сільської
ради від 12 березня 1999 р. спірну земельну ділянку було надано в
користування К.Т. та К.Й. Посилаючись на зазначені обставини, Т.
просила визнати згадане рішення сільської ради незаконним.
Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської
області від 17 серпня 1999 р. в задоволенні позову було
відмовлено. У касаційному порядку справа не розглядалась.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування судового рішення. Президія
Івано-Франківського обласного суду протест задовольнила з таких
підстав.
Постановлюючи рішення, суд виходив із того, що спірна
земельна ділянка у власність Д. не передавалась, оскільки вона
померла до одержання державного акта на право приватної власності
на землю. Після смерті Д. спірна ділянка перейшла до земель
сільської ради, яка відповідно до вимог чинного законодавства
надала її в користування К.Т. та К.Й.
Проте такі висновки не є обгрунтованими, оскільки суд дійшов
їх через неналежне з'ясування дійсних обставин справи та
неправильне застосування матеріального і процесуального права
Згідно з п. 4 Порядку передачі земельних ділянок у приватну
власність громадянам України (затверджений наказом Державного
комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 р. N 10
( z0007-93 ) (z0007-93)
) місцеві ради перевіряють обгрунтованість заяв
громадян і матеріалів у місячний строк та приймають відповідне
рішення.
Із матеріалів справи вбачається, що Д. подала до сільської
ради заяву про приватизацію спірної земельної ділянки необхідні
матеріали й оплатила вартість послуг, що підтверджується копією
квитанції.
Рішенням сільської ради від 2 листопада 1993 р. спірну
земельну ділянку було передано у приватну власність Д. Це рішення
не змінювалось і не скасовувалось. Тому висновок суду про те, що
згадана ділянка у власність Д. не передавалася, спростовується
зазначеним рішенням.
За ст. 23 ЗК ( 561-12 ) (561-12)
право власності на землю
посвідчується державними актами, які видаються і реєструються
сільськими радами.
Із листа-відповіді голови сільської ради вбачається, що на
сесії цієї ради 13 листопада 1998 р. після розгляду питання про
акт земельної узгоджувальної комісії надано дозвіл на виготовлення
державного акта на право приватної власності на землю на ім'я Д.
Суд не витребував у відповідача це рішення сесії сільської ради та
не з'ясував причин, з яких державний акт не було видано Д. за її
життя.
Крім того, на порушення ст. 108 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
суд вирішив
справу без участі заінтересованих осіб К.Т. і К.Й., хоча даний
спір зачіпає їхні інтереси.
Виходячи з наведеного президія Івано-Франківського обласного
суду протест заступника Голови Верховного Суду України
задовольнила, рішення Долинського районного суду скасувала і
направила справу на новий судовий розгляд.
"Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень-жовтень 2001 р.