ПРЕЗИДІЯ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 23.03.2000
На розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця
необхідна згода профспілкового органу профспілки, що діє
на підприємстві й членом якої є працівник, у тому числі в
разі, коли ця профспілка не була уповноважена трудовим
колективом на укладення колективного договору і не
укладала його з адміністрацією підприємства (установи,
організації)
(Витяг)
У вересні 1998 р. В. звернувся в суд із позовом до
акціонерного товариства відкритого типу "Крижопільський цукровий
завод" про поновлення на роботі, а в жовтні того ж року - про
оплату вимушеного прогулу. Позивач зазначав, що з 1988 р. працював
у відповідача юрисконсультом. Наказом від 20 серпня 1998 р. N
145-л його було звільнено з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
за скороченням штату. Звільнення він вважав незаконним у зв'язку з
тим, що воно проведено без згоди професійної спілки (далі -
профспілка) "Солідарність", профорганізатором якої на підприємстві
він є, та без урахування його переважного права на залишення на
роботі перед іншою особою, що займала аналогічну посаду. Також В.
послався на те, що у зв'язку зі звільненням йому не була
запропонована інша робота на цьому підприємстві.
Рішенням Крижопільського районного суду від 10 листопада 1998
р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних
справах Вінницького обласного суду від 15 січня 1999 р., в позові
було відмовлено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування зазначених судових рішень, оскільки судом
неповно з'ясовано обставини справи. Президія Вінницького обласного
суду протест задовольнила з таких підстав.
Відмовляючи в позові, суд виходив із того, що в юридичній
службі підприємства були посади старшого юрисконсульта і
юрисконсульта. Саме останню, яку займав позивач, було скорочено
відповідно до наказу від 19 червня 1998 р. N 92-л, а тому питання
про переважне право на залишення на роботі не обговорювалося. Суд
зазначив у рішенні, що позивач не був членом профспілки, яка діє
на підприємстві, а згоди на його звільнення профспілки
"Солідарність", членом якої він є, не потрібно, оскільки вона не
уклала з адміністрацією підприємства колективного договору. На
обгрунтування цього висновку суд послався на ст. 12 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
, статті 3, 4 Закону від 1 липня 1993 р. "Про колективні
договори і угоди" ( 3356-12 ) (3356-12)
, п. 15 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 6 листопада 1992 р. N 9 ( v0009700-92 ) (v0009700-92)
"Про
практику розгляду судами трудових спорів" та роз'яснення
Міністерства праці України від 16 червня 1996 р. Доводи позивача
про невиконання адміністрацією вимог ст. 40 КЗпП щодо його
переведення на іншу роботу суд визнав необгрунтованими через
відсутність у відповідача такої можливості.
Проте зазначених висновків суд дійшов передчасно, без
всебічного, повного та об'єктивного з'ясування всіх обставин
справи, перевірки доводів сторін і оцінки доказів у їх сукупності.
Як вбачається з наказу відповідача від 17 червня 1998 р. N
89-л, за заявою юрисконсульта Г. було внесено зміни до штатного
розкладу від 10 березня того ж року й замість двох посад
юрисконсульта введено посади старшого юрисконсульта і
юрисконсульта. Відповідно до цього в подальшому вважалося, що
старшим юрисконсультом працює Г., а юрисконсультом - В., хоча в
наказі про це не згадано. Незважаючи на доводи позивача в цій
частині та його твердження про те, що вони обоє працювали на
посадах юрисконсультів, суд їх не перевірив: не досліджено заяви
Г. про прийняття на роботу та наказу про це, інших доказів, що
стосуються наведених обставин, за весь період його роботи (наказів
про відпустки, про переведення, табелів та інших облікових
документів, відряджень, посадових обов'язків тощо).
Неналежним чином перевірено судом додержання адміністрацією
підприємства вимог ч. 2 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
про необхідність
переведення позивача за його згодою на іншу роботу за наявності
такої. У справі є перелік посад, на які з 19 червня по 6 серпня
1998 р. приймалися на роботу працівники (всього 20 осіб).
Зазначене свідчить про неповноту з'ясування судом цієї важливої
обставини.
Відповідно до абзацу 6 ч. 1 ст. 43-1 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця без згоди
профспілкового органу допускається, якщо працівник не є членом
профспілки, що діє на підприємстві. Мотивуючи свої висновки в цій
частині, суд виходив із того, що діючою на підприємстві є
профспілка, яка уклала з роботодавцем колективний договір.
Оскільки такого договору профспілка, членом якої є позивач, не
укладала, то її згоди на звільнення його з роботи не потрібно.
Однак такий висновок суперечить як зазначеній вище нормі КЗпП, так
і п. 15 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України
( v0009700-92 ) (v0009700-92)
, на який послався суд. У цих актах ідеться про
необхідність одержання згоди профспілкової організації, що діє на
підприємстві, на звільнення її члена - працівника підприємства.
Зазначена норма КЗпП не ставить це право профспілки в залежність
від участі чи неучасті її в підписанні колективного договору.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 29 жовтня
1998 р. N 14-рп/98 ( v014p710-98 ) (v014p710-98)
(справа N 1-31/98) поняттям
"професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі,
організації", яке вживається в абзаці 6 ч. 1 ст. 43-1 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
, охоплюється будь-яка професійна спілка (профспілкова
організація), яка відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та
законів України утворена на підприємстві, в установі, організації
на основі вільного вибору її членів з метою захисту їхніх трудових
і соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи
є така профспілка стороною колективного договору або угоди.
Посилання суду на підтвердження свого висновку із зазначеного
питання на статті 3, 4 згаданого Закону ( 3356-12 ) (3356-12)
є
безпідставним, оскільки предметом їх регулювання є права
профспілок на укладення колективних договорів.
Разом з тим суд взагалі не з'ясував обставин створення на
підприємстві первинної організації профспілки "Солідарність". У
справі немає документів про її створення та реєстрацію, про
обрання позивача її профорганізатором, а отже, вони й не
досліджені судом.
Таким чином, судом першої інстанції порушено вимоги статей
15, 30, 40, 62 ( 1501-06 ) (1501-06)
, 203 ( 1502-06 ) (1502-06)
ЦПК, а судом
касаційної інстанції - ст. 310 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
, що є підставою для
скасування постановлених ними рішень.
При новому розгляді справи суду слід врахувати викладене,
більш повно з'ясувати дійсні обставини справи, права та обов'язки
сторін, ретельно перевірити їхні доводи й заперечення і залежно
від установленого вирішити спір.
Виходячи з наведеного президія Вінницького обласного суду
протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила,
рішення Крижопільського районного суду та ухвалу судової колегії
в цивільних справах Вінницького обласного суду скасувала і
направила справу на новий розгляд.
Надруковано: "Вісник Верховного суду України",
N 3 (25), 05-06.2001.