У листопаді 1998 р. Д. звернулася в суд із позовом до Бориспільського районного вузла електрозв'язку "Бориспільрайтелеком" про поновлення на роботі та надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Позивачка зазначала, що відповідач не надав їй такої відпустки і наказом від 28 жовтня 1998 р. звільнив її з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП (322-08) за прогули без поважних причин із 3 по 28 жовтня 1998 р. Посилаючись на те, що звільнення проведено незаконно, Д. просила суд про задоволення заявлених вимог.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Бориспільського міського суду Київської області від 3 березня 1999 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського обласного суду від 30 березня того ж року, в позові було відмовлено.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень. Президія Київського обласного суду протест задовольнила з таких підстав.

Відмовляючи в позові, суд виходив із того, що позивачка з 3 по 28 жовтня 1998 р. не виходила на роботу без поважних причин і тому її правильно звільнено за прогул. Цей висновок суду першої інстанції визнала правильним судова колегія обласного суду, залишаючи рішення без зміни.

Проте суд дійшов такого висновку без ретельної перевірки обставин справи. Усупереч вимогам статей 15, 40, 203, 314 ЦПК (1501-06, 1502-06, 1503-06) він не вжив передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування цих обставин, перевірки доводів сторін і мотивування рішення.

Згідно зі ст. 319 ЦПК (1503-06) вказівки, викладені в касаційній ухвалі, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді даної справи.

Скасовуючи попереднє рішення, судова колегія в цивільних справах обласного суду в ухвалі від 22 грудня 1998 р. запропонувала суду при новому розгляді справи більш повно з'ясувати всі обставини, пов'язані з невиходом позивачки на роботу, і вирішити спір відповідно до вимог закону. Суд цих вказівок не виконав.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачці було надано відпустку без збереження заробітної плати з 12 вересня по 2 жовтня 1998 р. До закінчення відпустки вона 30 вересня 1998 р. подала відповідачу заяву про надання їй із 2 жовтня 1998 р. відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Відповідно до ст. 18 Закону від 15 листопада 1996 р. "Про відпустки" (504/96-ВР) така відпустка може бути використана повністю або частинами крім матері також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка всиновила дитину чи взяла її під опіку.

Судом визнано, що згідно зі статтями 179, 181 КЗпП (322-08) та статтями 18, 20 згаданого вище Закону (504/96-ВР) Д. мала право на надання їй такої відпустки. Той факт, що вона доглядала дитину своєї дочки, підтверджується довідкою про працевлаштування останньої.

Проте в рішенні суд зазначив, що позивачка не дочекалася розгляду власником підприємства чи уповноваженим ним органом заяви про надання або ненадання їй відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, не навівши при цьому правової норми, згідно з якою Д. повинна була чекати такого розгляду.

Отже, суд не врахував усіх вимог закону, не у повному обсязі дослідив обставини справи й без достатніх підстав дійшов висновку, що позивачка не виходила на роботу з 3 по 28 жовтня 1998 р. без поважних причин.

Виходячи з наведеного і керуючись статтями 337, 338 ЦПК (1503-06) , президія Київського обласного суду протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Бориспільського міського суду від 3 березня 1999 р. та ухвалу судової колегії в цивільних справах Київського обласного суду від 30 березня 1999 р. скасувала і направила справу на новий розгляд.