ПРЕЗИДІЯ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 31.08.98
Вирішуючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку
за час затримки розрахунку при звільненні, суд повинен встановити
не тільки сам факт затримки, а й наявність вини відповідача, а
також у чому саме вона полягала
У жовтні 1997 р. Г. пред'явив позов до Ніжинського державного
педагогічного інституту про стягнення заробітної плати. Позивач
зазначав, що він працював у відповідача асистентом кафедри
географії. Наказом від 8 липня 1997 р. N 75-К його було звільнено
з посади з 15 липня 1997 р. за власним бажанням. Під час
розрахунку при звільненні йому не було виплачено заробітну плату
за жовтень, листопад і грудень 1996 р. в сумі 545 грн., тому він
просив суд задовольнити його позовні вимоги і стягнути з
відповідача зазначену суму та середній заробіток за час затримки
розрахунку.
Рішенням Харківського районного суду м. Києва від 26 січня
1998 р. позов було задоволено - з інституту стягнуто на користь Г.
545 грн. заробітної плати та середній заробіток за час затримки
розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 181 грн. Ухвалою цього
ж суду від 20 березня 1998 р. виправлено арифметичну помилку і
стягнуто з інституту на користь позивача 89 грн. середнього
заробітку за час затримки розрахунку.
У касаційному порядку справа не розглядалась.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування судових рішень як таких, що постановлені з
порушенням вимог закону. Президія Київського міського суду
протест задовольнила з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд виходив із того, що позивачу не
була своєчасно виплачена заробітна плата вини інституту, а тому
крім неї підлягає стягненню також середній заробіток за час
затримки розрахунку при звільненні. Проте з таким висновком суду
погодитися не можна.
Відповідач у своїх листах суду неодноразово зазначав, що
заробітна плата за 1996 р. була нарахована позивачу в повному
обсязі, а своєчасно її не було сплачено через те, що в 1996 р.
інститут не міг погасити заборгованість по заробітній платі у
зв'язку з ненадходженням із бюджету коштів, а коли вони надійшли,
то Г. не з'явився в інститут для отримання заборгованої суми.
На порушення вимог ст. 40 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
суд не дав належної
оцінки письмовим поясненням відповідача і всупереч вимогам ст. 203
ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
не навів у рішенні мотивів, з яких він не взяв їх
до уваги. Крім того, він не навів у мотивувальній частині рішення
розрахунків грошових сум, які підлягали стягненню. Постановлюючи
ухвалу про виправлення арифметичної помилки, суд не зазначив, у
чому ця помилка полягала, і фактично на порушення вимог ч. 1
ст. 213 ЦПК змінив постановлене у справі рішення.
Відповідно до ст. 117 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
середній заробіток за
весь час затримки заробітної плати виплачується працівникові в
разі її невиплати з вини власника. Тому, постановлюючи рішення,
суд повинен був встановити не тільки сам факт затримки розрахунку
при звільненні, а й наявність вини відповідача, а також у чому
саме вона полягала.
Крім того, згідно зі ст. 233 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
працівник може
звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо
до районного (міського) суду в тримісячний строк із дня, коли він
дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Матеріалами справи встановлено, що заробітна плата не була
виплачена позивачу в жовтні, листопаді й грудні 1996 р., а до суду
він звернувся з позовом лише в жовтні 1997 р., тому суд був
зобов'язаний перевірити й обговорити причину пропуску цього
строку.
Враховуючи наведені обставини і керуючись статтями 336-338
ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
, президія Київського міського суду протест
заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, усі
постановлені рішення скасувала і направила справу на новий розгляд
до суду першої інстанції.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 5 (15), 1999 р.