У квітні 1996 р. Б.О. звернулася до суду з позовом до С.І. про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на жилий будинок у м. Миколаєві, яке було видано 29 березня 1996 р. державним нотаріусом на ім'я відповідача. Позивачка зазначала, що вона і С.М. перебували у шлюбі з 1963 по 1976 р. У 1968 р. подружжя на спільні кошти збудувало спірний жилий будинок. Рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 30 січня 1968 р. будинок був поділений: їй належало 3/5, а С.М. - 2/5 частини. Після смерті останнього відповідач оформив увесь будинок на себе, чим позбавив її права власності на частину будинку. Посилаючись на зазначене, Б.О. просила задовольнити позов і визнати свідоцтво про право на спадщину від 29 березня 1996 р. на ім'я відповідача недійсним щодо 3/5 будинку.

Відповідач позов не визнав і пред'явив зустрічний позов про визнання дійсною угоди купівлі-продажу 3/5 будинку, зазначивши, що в 1971 р. мати (позивачка) продала свою частину спірного будинку батькові, С.М., а тому втратила право власності на неї. Після смерті батька він, С.І., прийняв спадщину. Свідоцтво про право на неї видано у встановленому законом порядку.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 20 березня 1997 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Миколаївського обласного суду від 23 квітня 1997 р., у задоволенні позову Б.О. відмовлено, зустрічний позов С.І. задоволене і визнано дійсною угоду купівлі-продажу 3/5 жилого будинку між позивачкою і С.М.

Виконуючий обов'язки Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених рішень і направлення справи на новий розгляд. Президія Миколаївського обласного суду 28 серпня 1998 р. протест задовольнила з таких підстав.

Постановлюючи рішення, суд виходив із того, що в червні 1971 р. позивачка продала С.М. належну їй частку в праві власності на спірний будинок за 3 тис. крб., а тому втратила право власності на цю частину будинку.

Проте такого висновку суд дійшов без ретельної перевірки обставин справи й належної оцінки зібраних доказів, із порушенням норм матеріального права та вимог статей 15, 29, 30, 40, 62, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) .

Так, згідно зі ст. 46 ЦК (1540-06) та постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. N 3 (v0003700-78) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" недодержання передбаченої законом (ст. 44 ЦК) простої письмової форми угоди позбавляє сторони права в разі виникнення спору посилатися для підтвердження останньої на показання свідків (п. 3), і ціна та інші істотні умови такої угоди не можуть бути встановлені на підставі цих показань (п. 16).

Позивачка категорично не визнає, що вона продавала будь-кому свою частину спірного будинку, й зазначає, що ніколи не писала розписки про її продаж.

Висновки суду грунтуються лише на показаннях свідків С.В., Т.Д., С.О.Є. та С.О.М. До того ж ці показання є суперечливими.

Так, свідки Т.Д. та С.В. показали, що вони погодилися купити у Б.О. спірну частину будинку за 3 тис. крб., С.В. віддав зазначену суму позивачці й остання нібито написала розписку про одержання цих грошей за продаж йому спірної частини будинку.

Свідок С.Р. показала, що С.В. мав намір купити спірну частину будинку і попросив її бути свідком при передачі грошей. В її присутності С.В. передав позивачці 3 тис. крб., а остання написала йому розписку про одержання зазначеної суми й пообіцяла оформити договір купівлі-продажу в нотаріуса.

За показаннями С.О.Є., зі слів своєї матері, С.П., вона знає, що позивачка одержала 3 тис. крб. за належну їй частину будинку.

Відповідач С.І. у позовній заяві зазначав, що гроші за купівлю спірної частини будинку замість С.М. віддала позивачці мати останнього, С.П. У судовому засіданні 16 жовтня 1996 р. відповідач пояснював, що сім'я С-ків запропонувала позивачці гроші за спірну частину будинку. Під час передачі останніх були присутні С.П, С.В. і С.Р. Хто саме їх передавав, у протоколі не зазначено. У судовому ж засіданні 20 березня 1997 р. відповідач пояснював, що 3 тис. крб. за спірну частину будинку позивачці віддав С.М., його батько, а вона написала про це розписку. Однак у матеріалах справи такої розписки, яка б свідчила про продаж спірної частини будинку, немає.

Висновки суду про визнання позивачкою того, що вона одержала від С.П., матері свого чоловіка, 3 тис. крб. за належну їй частину будинку, а отже, продала останню С.М., не можна визнати обгрунтованими. Позивачка пояснювала, що 3 тис. крб. С.П. дала їй для того, щоб вона купила квартиру для С.І., що вона й зробила. Однак С.І., її син, вигнав її з купленої квартири і позбавив права власності на спірну частину будинку. Іншого житла вона не має. Крім того, висновки суду суперечать показанням свідків С.В. і Т.Д. про те, що вони купували спірну частину будинку для себе, які підтвердила свідок С.Н.

Касаційна інстанція на порушення вимог ст. 310 ЦПК (1503-06) не скасувала незаконне рішення суду першої інстанції, тому президія Миколаївського обласного суду визнала, що постановлені в справі рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд.