ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.09.2006
м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого: Кривенка В.В.,
суддів: Гусака М.Б., Маринченка В.Л.,
Мушинського М.М., Самсіна І.Л.,
розглянувши у порядку письмового провадження скаргу ТОВ
“Квадрант” про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого
адміністративного суду України від 5.04.2006 року у справі за
позовом ТОВ “Квадрант” до Державної податкової інспекції у
Ленінському районі м. Севастополя про визнання недійсним
рішення,
в с т а н о в и л а:
У травні 2005 року ТОВ “Квадрант” звернулось до суду з позовом
про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення
Державної податкової інспекції у Ленінському районі
м. Севастополя від 25.04.2005 року N 0001332310/0, яким позивачу
визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану
вартість у сумі 95 806, 50 грн., у тому числі: основний платіж –
63 871 грн., штрафні санкції – 31 935, 50 грн.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що
оскаржуване рішення є законним і обґрунтованим.
Рішенням Господарського суду м. Севастополя від 5.08.2005 року,
залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного
господарського суду від 11.10.2005 року, у позові відмовлено.
В обґрунтування судових рішень зроблено посилання на те, що
оскільки суми податку на додану вартість, включені позивачем до
складу податкового кредиту, не відповідають фактичним податковим
зобов’язанням платників податку – контрагентів позивача, надані
позивачем на підтвердження позовних вимог податкові накладні не
можуть бути свідченням права на податковий кредит.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 5.04.2006 року
зазначені судові рішення залишені без змін з тих же підстав.
У скарзі ТОВ “Квадрант” до Верховного Суду України поставлено
питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування
вищенаведених судових рішень і направлення справи на новий
розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування скарги
зроблено посилання на порушення норм матеріального права,
неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 7 Закону
України “Про податок на додану вартість” ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
та
наведено постанови касаційного суду, в яких по-іншому
застосована одна і та ж норма права.
Скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення
суду першої та апеляційної інстанції, виходив з того, що
включення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану
вартість, підтверджених податковими накладними контрагентів
позивача – постачальників продукції, які не сплачували податків
і місцезнаходження яких не встановлено, або установчі документи
яких визнані недійсними у судовому порядку, є неправомірним.
Разом з тим, з обґрунтованістю такого висновку погодитись не
можна.
Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про
податок на додану вартість” ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
(в редакції до
25.03.2005 року), податковий кредит звітного періоду складається
із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у
звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг),
вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва
(обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що
підлягають амортизації.
Не дозволяється включення до податкового кредиту, згідно з
п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
, будь-яких витрат
по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи
митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом
прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який
засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт
(послуг) (редакція до 25.03.2005 року).
Судами встановлено, що позивачем на підтвердження
обґрунтованості віднесення до складу податкового кредиту сум
податку на додану вартість у І кварталі 2002 року – І кварталі
2003 року були надані податкові накладні, які не мали будь-яких
недоліків та порядок заповнення яких відповідав встановленому
чинним законодавством.
Помилковим є висновок судів про непідтвердження позивачем права
на податковий кредит з огляду на визнання рішенням суду
недійсними установчих документів двох контрагентів позивача вже
після здійснення господарських операцій, за якими ними були
видані податкові накладні, та фактичну несплату податку до
бюджету іншими контрагентами позивача.
Визнання недійсними установчих документів юридичної особи та
подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану
вартість саме по собі не тягнуло за собою недійсність всіх угод,
укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до
моменту виключення з державного реєстру, та не позбавляло
правового значення виданих за такими господарськими операціями
податкових накладних.
Судами не спростовані доводи позивача про те, що на момент
здійснення господарських операцій, обґрунтованість віднесення
позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість
за якими не визнала податкова інспекція, продавці знаходились в
Єдиному державному реєстрі, а також мали свідоцтво про
реєстрацію платником податку на додану вартість.
За таких обставин покупець не може нести відповідальність як за
несплату податків продавцями, так і за можливу недостовірність
відомостей про них, включених до Єдиного державного реєстру, за
умови необізнаності покупця щодо такої.
Чинним на момент розгляду справи Законом України “Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”
( 755-15 ) (755-15)
було встановлено, що, якщо відомості, які підлягають
внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього,
то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути
використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено
відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до
Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до
нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на
достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у
разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості
є недостовірними (ч. 1, ч. 2 ст. 18 Закону ( 755-15 ) (755-15)
).
Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону України “Про податок на додану
вартість” ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
, платник податку – особа, яка згідно з
цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до
бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка
імпортує товари на митну територію України.
Платники податку, визначені у підпунктах “а”, “в”, “г”, “д”
пункту 10.1 статті 10, відповідають за дотримання достовірності
та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та
своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону
(п. 10.2. ст. 10 Закону ( 755-15 ) (755-15)
).
Таким чином, як випливає з вищенаведеного, сама по собі несплата
податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при
фактичному здійсненні господарської операції не впливає на
податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.
Стаття 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
встановлює, що
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх
посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Отже, податкові органи не можуть нараховувати податок на додану
вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті
цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не
встановлює підстав для такого нарахування та накладання штрафних
санкцій.
Враховуючи те, що фактичні обставини встановлено судовими
інстанціями повно та правильно, проте неправильно застосовано
норми матеріального права, ухвалені у справі судові рішення
підлягають скасуванню, а колегія суддів постановляє нове рішення
про задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 241 - 244 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів Судової палати
п о с т а н о в и л а:
Скаргу ТОВ “Квадрант” задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5.04.2006 року,
постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від
11.10.2005 року та рішення Господарського суду м. Севастополя
від 5.08.2005 року скасувати, а позовні вимоги задовольнити:
визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної
податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя від
25.04.2005 року N 0001332310/0.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку,
встановленого п. 2 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства
України ( 2747-15 ) (2747-15)
.