ЛЬВІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
від 21.02.97
(Витяг)
За життя особи, яка склала заповіт, його може бути визнано
недійсним із підстав, передбачених ст. 55 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
,
лише за позовом зазначеної особи
У липні 1992 р. К.О. звернулась до суду з позовом до П.В. та
П.Н. про виселення. Позивачка зазначала, що їй на праві приватної
власності належить жилий будинок, у якому як квартиронаймачі
проживають відповідачі по справі. Оскільки К.О. заповіла будинок
К.Б., сину свого племінника, і він має намір проживати разом із
нею в зазначеному будинку, позивачка просила задовольнити позов.
Відповідачі звернулись із зустрічним позовом про визнання
заповіту та договору довічного утримання недійсними. В заяві
зазначалося, що з грудня 1988 р. вони проживали разом із К.О.,
надаючи їй матеріальну допомогу. В травні 1991 р. вона склала
заповіт на П.Н., а 12 червня 1992 р. - новий заповіт на свого
родича К.Б., з яким пізніше уклала договір довічного утримання.
Посилаючись на те, що К.О. уклала зазначені угоди після
перенесеної тяжкої хвороби і під час їх укладення перебувала в
такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій, П.В. та
П.Н. просили задовольнити їхній позов.
Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від
12 жовтня 1993 р. в задоволенні первісного позову було відмовлено,
а зустрічний позов задоволено. Заповіт К.О. від 12 червня 1992 р.
і договір довічного утримання від 31 липня 1992 р., які були
посвідчені Бродівською нотаріальною конторою, визнано недійсними.
У касаційному порядку справа не розглядалась.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування рішення суду. Президія Львівського
обласного суду визнала, що протест підлягає задоволенню з таких
підстав.
Постановлюючи рішення про визнання угод недійсними, суд
виходив із того, що К.О. склала заповіт і договір довічного
утримання, перебуваючи в такому стані, коли не могла розуміти
значення своїх дій і керувати ними. Проте з таким висновком суду
погодитись не можна, оскільки суд неповно з'ясував обставини
справи і, крім того, застосував закон, який у даному разі не можна
було застосовувати.
Відповідно до роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду
України у п. 2 постанови від 28 квітня 1978 р. N 3 ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
"Про судову практику в справах про визнання угод недійсними",
угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками,
передбаченими законом. Згідно з ч. 1 ст. 55 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
угода,
укладена громадянином, який хоч і був дієздатним, однак на момент
її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти
значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом
недійсною лише за позовом цього громадянина.
Із матеріалів справи вбачається, що позов про визнання угод
недійсними був пред'явлений П.В. та П.Н., тому посилання суду в
рішенні на ст. 55 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
є помилковим.
Оскільки судом першої інстанції було порушено вимоги
матеріального закону, президія Львівського обласного суду протест
заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення
Золочівського районного суду скасувала, а справу направила на
новий розгляд до суду першої інстанції.
Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 20 квітня 1999 р.