У лютому 1994 р. К. звернулася з позовом до колективного підприємства "Фармацевтична фірма "Дарниця" про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Позивачка зазначала, що з 1969 р. працювала на різних посадах у відповідача. У серпні 1993 р. з нею було укладено контракт на роботу майстром ампульного цеху з 20 серпня 1993 р. до 20 листопада 1993 р., а 19 листопада того ж року цей контракт було переукладено на строк до 10 лютого 1994 р. Наказом від 29 січня 1994 р. N 25-л її було звільнено з роботи за п. 2 ст. 36 КЗпП (322-08) - у зв'язку із закінченням строку дії контракту. Посилаючись на те, що укладення з нею контракту суперечить трудовому законодавству і що трудовий договір мав бути укладений на невизначений строк, К. просила задовольнити її вимоги.

Рішенням Харківського районного суду м. Києва від 29 березня 1994 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 16 травня 1994 р., у позові було відмовлено.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування рішення суду як постановленого на неповно з'ясованих обставинах справи. Президія Київського міського суду визнала, що судові рішення підлягають скасуванню з таких підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП (322-08) трудовий договір між працівником і власником підприємства може укладатись у формі контракту, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання договору (в тому числі дострокового) можуть встановлюватись угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законодавством. Згідно зі ст. 9 КЗпП умови договорів про працю, які погіршують становище працівника порівняно із законодавством України, є недійсними.

Розглядаючи даний спір і відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що контрактна форма договору була введена на колективному підприємстві "Дарниця" на підставі затверджених зборами організації орендарів 23 червня 1993 р. Статуту, Правил внутрішнього трудового розпорядку та Положення про контрактну систему і стосувалася всіх працівників підприємства, а також із того, що позивачка не заперечувала проти переукладення з нею замість безстрокового трудового договору договору на контрактній основі з обумовленням строку. З таким висновком суду погодилась і судова колегія міського суду. Однак суд дійшов цього висновку, неповно з'ясувавши обставини справи, права та обов'язки сторін.

Так, із матеріалів справи видно, що позивачка працювала на даному підприємстві з 1969 р. За цих обставин можна вважати, що пропозиція відповідача про укладення контракту на такий короткий строк погіршувала її становище порівняно із законодавством України про працю, оскільки фактично тягла за собою позбавлення її роботи. Проте суд належним чином не з'ясував, чому контракт був укладений саме на такий строк, а також чи не мала робота позивачки постійний характер, і не обговорив питання про визнання укладеного на цих умовах контракту недійсним на підставі ст. 9 КЗпП (322-08) .

Оскільки судом було порушено вимоги статей 15, 30, 62, 202, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) , президія Київського міського суду постановлені у справі рішення скасувала з направленням її на новий розгляд.