Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого         Лященко Н.П.,

суддів:             Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,

                    Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу "Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров'я України" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року,

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного закладу "Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров'я України" (далі - ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України") про стягнення 16 тис. 988 грн 85 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року.

ОСОБА_1 зазначала, що 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи у зв'язку із закінченням строку трудового договору з ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні відповідач не здійснив з нею повного розрахунку, а саме не сплатив заробітної плати за липень - серпень 2013 року в сумі 328 грн 30 коп., що підтверджується рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року. Відповідач також не виплатив суму моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн, яка була присуджена позивачці за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року.

Посилаючись на положення статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку з огляду на суму її середньоденного заробітку 298 грн 5 коп., встановлену рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року, помножену на 57 робочих днів за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року включно, що складає 16 тис. 988 грн 85 коп.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки кінцевого розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені в справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 117 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року та постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах із ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України".

Наказом НОМЕР_1 від 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - у зв'язку із закінченням строку трудового договору.

Згідно з розрахунковим листом за 10 відпрацьованих днів у серпні 2014 року ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату в розмірі 1 тис. 740 грн 55 коп. виходячи із розміру посадового окладу 2 тис. 377 грн.

Проте рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2013 року наказ ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України" НОМЕР_2 від 6 червня 2013 року, яким ОСОБА_1 було встановлено оклад у розмірі 2 тис. 377 грн, визнано незаконним та встановлено, що заробітна плата позивачки повинна розраховуватися виходячи з окладу 2 тис. 869 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року визначено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 298 грн 5 коп.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року з ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України" на користь ОСОБА_1 стягнуто 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року стягнуто з ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України" на користь ОСОБА_1 328 грн 30 коп. не нарахованої та не виплаченої частини її заробітної плати за липень-серпень 2013 року.

Крім того, суди встановили, що позивачка вже неодноразово зверталась до суду з позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

Зокрема з ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗ України" на користь ОСОБА_1 стягнуто:

- 71 тис. 532 грн за період з 1 вересня 2013 року по 14 серпня 2014 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2015 року;

- 38 тис. 150 грн за період з 15 серпня 2014 року по 2 березня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року;

- 11 тис. 922 грн 40 коп. за період з 3 березня по 29 квітня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2015 року;

- 8 тис. 643 грн 45 коп. за період з 30 квітня по 12 червня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року;

- 20 тис. 565 грн 45 коп. за період з 1 липня по 6 жовтня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 жовтня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2016 року,;

- 3 тис. 576 грн 60 коп. за період з 15 по 30 червня 2015 року та 17 тис. 883 грн за період з 7 жовтня по 30 грудня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2015 року;

- 900 грн за період з 31 грудня 2015 року по 6 квітня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2016 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2016 року;

- 11 тис. 922 грн за період з 7 квітня по 6 червня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 червня 2016 року.

У справі, яка переглядається, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розмір не виплаченого позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку, який позивачка просить стягнути на свою користь, становить 16 тис. 988 грн 85 коп. При цьому згідно з іншими рішеннями з відповідача на користь позивачки вже стягнуто 193 тис. 141 грн, що більш ніж у 588 разів перевищує розмір невиплаченої суми.

Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 117 КЗпП України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та непроведення з ним остаточного розрахунку.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року, на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_1, за аналогічних обставин, принцип співмірності не застосовувався.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення вказаних розбіжностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку.

Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника.

Проте зазначені вимоги закону враховані судом не в повній мірі.

Установивши, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року вже стягнуто на користь позивачки не виплачені їй при звільненні 328 грн 30 коп., суд належним чином не з'ясував, яку частину від заявлених нею вимог становить ця сума (повністю чи частково задоволено позов), коли зазначена сума була виплачена позивачці та чи наявна вина відповідача у затримці її виплати.

Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Суд не перевірив, чи дотримані позивачкою строки звернення до суду.

Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (1618-15) , визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку.

Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.