розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про знесення самочинного будівництва за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року,

У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив з підстав, передбачених статтею 16, частинами другою, четвертою статті 376, статтями 386, 391 ЦК України знести за рахунок відповідачки самочинно збудований нею жилий будинок літ. А-2, що розташований АДРЕСА_1.

Зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2005 року йому належить жилий будинок АДРЕСА_2. 28 березня 2006 року він отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, що розташована за тією ж адресою, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Після отримання відповідних дозволів він побудував будинок, який рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 27 серпня 2007 року введено в експлуатацію. 3 вересня 2007 року йому видано свідоцтво про право власності на зазначений будинок. Вказував, що ОСОБА_2 без погодження із контролюючими органами, на земельній ділянці, яка їй не належить, а також без відповідних дозволів, на відстані близько 2 м від його будинку самочинного збудувала жилий будинок, чим порушила вимоги ДБН "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", які передбачають обов'язкове дотримання 8-метрової протипожежної відстані до будинку ІІІ ступеня вогнестійкості та є обов'язковим для громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських поселень. Посилаючись на те, що діями відповідачки порушено його право на вільне та безпечне володіння, користування і розпорядження власним будинком, просив про задоволення позову.

Заочним рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2013 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 31 березня 2014 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 9 липня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та ухвалення нового рішення про залишення без змін рішення суду першої інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статті 376 ЦК України.

В обґрунтування заяви ОСОБА_2 додала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року від 21 серпня 2013 року, від 21 березня 2012 року, від 18 липня 2012 року, від 16 серпня 2013 року, від 21 вересня 2012 року, від 12 березня 2014 року, від 22 січня 2014 року, від 4 липня 2012 року, від 29 травня 2014 року, від 22 жовтня 2012 року, від 7 листопада 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосована зазначена правова норма.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 7 листопада 2005 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбав будинок, що розташований АДРЕСА_2.

Згідно з державним актом на право власності на землю НОМЕР_1 позивачу належить земельна ділянка площею S_1, що розташована за цією ж адресою.

Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 10 травня 2006 року НОМЕР_2 ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво жилого будинку.

15 травня 2006 року позивачем отримано дозвіл інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Черкаській області на виконання зазначених будівельних робіт.

На підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 22 серпня 2007 року НОМЕР_3 3 вересня 2007 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на жилий будинок літ. А-2, сарай літ. Б, що розташований АДРЕСА_2.

4 серпня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 Ѕ частину будинку, що розташований за АДРЕСА_1, яка є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_1.

Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 4 липня 2006 року НОМЕР_4 ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво жилого будинку АДРЕСА_1.

Постановою Соснівського районного суду м. Черкас від 23 лютого 2007 року скасовано рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 4 липня 2006 року НОМЕР_4 про надання дозволу на будівництво будинку.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 на підставі статей 386, 391, частин першої, четвертої статті 376 ЦК України, районний суд виходив з того, що ОСОБА_2 здійснила будівництво жилого будинку на земельній ділянці, власником якої вона не є, без дозволів відповідних органів, без виготовлення проекту та з порушенням будівельних норм і правил на відстані двох метрів від будинку ОСОБА_1, чим порушила права останнього на безпечне володіння майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції неправильно застосував до правовідносин сторін норму частини четвертої статті 376 ЦК України, яка регулює питання знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, яка особі не належить, за позовом власника цієї земельної ділянки, в той час як ОСОБА_1 не є належним позивачем в розумінні цієї норми, оскільки не є власником земельної ділянки, на якій здійснено будівництво.

Одночасно апеляційний суд встановив, що спірна земельна ділянка на підставі рішення Черкаської міської ради від 20 грудня 2012 року НОМЕР_5 передана ОСОБА_2 безоплатно у приватну власність. ОСОБА_1 оскаржив до суду зазначене рішення ради, однак рішенням апеляційного суду Черкаської області від 3 березня 2014 року йому відмовлено в задоволенні позову.

Апеляційний суд також зазначив, що за заявою ОСОБА_2 від 18 жовтня 2005 року рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради НОМЕР_4 від 4 липня 2006 року їй було надано дозвіл на будівництво будинку.

Оскільки дозвіл було скасовано постановою Соснівського районного суду м. Черкас від 23 лютого 2007 року вже після завершення ОСОБА_2 зведення будинку, суд дійшов висновку про те, що з підстав відсутності дозволу на будівництво цей будинок не можна визнати самочинним.

Крім того апеляційний суд вважав необхідним врахувати дію Положення пункту 9 Розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) (ч. 1 ст. 30-1), яким передбачена можливість прийняття в експлуатацію за певною процедурою об'єктів, збудованих до 12 березня 2011 року без відповідних дозволів.

Судом також встановлено, що зведення ОСОБА_2 будинку здійснювалось на підставі затвердженого проекту на будівництво (лист Інспекції ДАБК у Черкаській області від 11 жовтня 2011 року НОМЕР_6) та без порушення протипожежних правил, оскільки Правилами пожежної безпеки в Україні, затверджених наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій від 19 жовтня 2004 року № 126 (z1410-04) передбачено, що з 2012 року ці правила не застосовуються до об'єктів площею до 300 кв.м.

З урахуванням зазначених обставин апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність факту порушення ОСОБА_2 у зв'язку зі зведенням нею будинку прав ОСОБА_1 як суміжного власника, який пов'язував порушення своїх прав саме із недотриманням протипожежних нормативних відстаней між їхніми будинками.

Апеляційний суд також зазначив, що знесення самочинного об'єкту нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень.

Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд дійшов висновку про те, що порушене право позивача підлягає судовому захисту в порядку статей 386, 391 ЦК України, а тому самочинно збудований ОСОБА_2 жилий будинок підлягає знесенню за її рахунок на підставі частини сьомої статті 376 ЦК України.

Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі зазначив, що хоча ОСОБА_1 і не є власником земельної ділянки, на якій знаходиться об'єкт самочинного будівництва, однак є належним позивачем на підставі частини четвертої статті 376 та статей 386, 391 ЦК України; підставою для знесення самочинно зведеного будинку є скасування 23 лютого 2007 року Соснівським районним судом м. Черкас наданого ОСОБА_2 дозволу на будівництво; будинок ОСОБА_2 побудовано з порушенням протипожежних правил, без затвердженого проекту будівництва, що позбавляє ОСОБА_1 належним чином здійснювати свої права власника майна; відсутність у ОСОБА_2 проекту забудови виключає потребу перевірки судом можливості усунення порушень іншим ніж знесення будинку шляхом (перебудова тощо).

Разом із тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суди дійшли висновку про те, що:

- знесення самочинного будівництва, у тому числі зведеного без проекту, є крайнім заходом і можливе лише тоді, коли використані усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови;

- власник на підставі статей 391, 376 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності в тому числі і знесення самочинного об'єкту нерухомості при доведеності факту порушення його прав таким будівництвом.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 376 ЦК України у поєднанні з нормами статей 386, 391 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Питання самочинного будівництва та його наслідків регулює стаття 376 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Згідно з частиною другою статті 376 ЦК України особа яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин четвертої та сьомої статті 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих пунктах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Отже, за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України, статті 3 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У той самий час, частиною другою статті 386 ЦК України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися. Зміст такого захисту полягає в тому, що у передбачених законом випадках з метою попередження порушення права власності застосовуються примусові заходи без покладення на нього юридичної відповідальності.

Таким чином, виходячи зі змісту частини другої статті 386 ЦК України, позов про превентивний захист права власності може бути пред'явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Разом з тим, ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 з підстав зведення ОСОБА_2 будинку на земельній ділянці, яка їй не належить, без відповідних дозволів і без виготовлення проекту, суд першої інстанції, з яким погодився касаційний суд, не встановив, яким чином ці дії порушують його права як власника сусіднього будинку, хоча для правильного застосування статей 376, 386, 391 ЦК України встановлення цього факту є обов'язковим.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом апеляційної інстанції, порушення свого права на безпечне володіння майном ОСОБА_1 пов'язувалось саме з порушенням ОСОБА_2 при зведенні будинку протипожежних норм - недотримання нею нормативної відстані між будинками.

Оскільки до висновку про порушення ОСОБА_2 протипожежних норм касаційний суд дійшов без врахування положень Правил пожежної безпеки в Україні, затверджених наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій від 19 жовтня 2004 року № 126 (z1410-04) , то його не можна визнати обґрунтованим та таким, що є підставою для застосування за позовом ОСОБА_1 до забудови ОСОБА_2 наслідків, передбачених частиною сьомою статті 376 ЦК України.

Враховуючи, що неправильне застосування норм матеріального права касаційним судом призвело до постановлення незаконного рішення, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 360-2, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

(у справі № 6-180 цс14)