розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», товариства з обмеженою відповідальністю «Славич» про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року,

У березні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», перетвореного в подальшому в публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), товариства з обмеженою відповідальністю «Славич» (далі - ТОВ «Славич») про визнання поруки припиненою. Позивач зазначав, що 2 вересня 2008 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з однієї сторони та ТОВ «Славич» з другої уклали кредитний договір, за умовами якого останньому надано кредит у формі невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 2 050 000 грн. строком до 1 вересня 2011 року зі сплатою 19,75 % річних за користування грошовими коштами. В той же день з метою забезпечення виконання названого кредитного договору між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ТОВ «Славич» та ним, позивачем, було укладено договір поруки, згідно умов якого він зобов'язався відповідати перед банком за борговими зобов'язаннями ТОВ «Славич», що виникають з умов кредитного договору. Посилаючись на те, що 1 грудня 2008 року між ТОВ «Славич» та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено додатковий договір до кредитного договору, згідно з умовами якого без погодження з ним збільшено процентну ставку за кредитом з 19,75 % до 23 % річних, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності як поручителя, позивач просив на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати поруку припиненою.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 2 квітня 2013 року, в позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 1 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом установлено, що 2 вересня 2008 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з однієї сторони та ТОВ «Славич» з другої уклали кредитний договір, за умовами якого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надав ТОВ «Славич» кредит у формі невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 2 050 000 грн. строком до 1 вересня 2011 року зі сплатою 19,75 % річних за користування грошовими коштами. Від імені ТОВ «Славич» кредитний договір було укладено його директором ОСОБА_1. В той же день з метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за названим кредитним договором між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ТОВ «Славич» та ОСОБА_1 як фізичною особою укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язався відповідати перед банком за борговими зобов'язаннями ТОВ «Славич», що виникають з умов кредитного договору. 1 грудня 2008 року між банком та ТОВ «Славич», інтереси якого також представляв директор ОСОБА_1, було укладено додатковий договір до кредитного договору, згідно з умовами якого процентну ставку за користування кредитними коштами було збільшено з 19,75 % до 23,00 % річних.

Оцінивши зібрані у справі докази суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку, що ОСОБА_1 як поручитель був обізнаний із збільшенням розміру процентів за користування кредитом та дав на це згоду.

Встановивши такі фактичні обставини, суд відмовив ОСОБА_1 у позові про визнання поруки припиненою.

Натомість у судових рішеннях касаційного суду від 12 вересня 2012 року та 23 січня 2013 року, на які заявник посилається як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції ч. 1 ст. 559 ЦК України, судами встановлено відсутність доказів, які би свідчили про поінформованість поручителя про збільшення розміру процентів за кредитним договором та про його згоду на таке збільшення.

Отже у справі, рішення в якій переглядається Верховним Судом України, та у справах, на рішення в яких посилається заявник як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, наявні різні фактичні обставини і ухвалені в них рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 1ст. 559 ЦК України.