Усі ми, час від часу, укладаємо найрізноманітніші угоди: незначні — майже щоденно (від купівлі скляночки насіння до придбання побутової техніки), значно рідше — більш вагомі (купівля-продаж нерухомості, складання заповіту тощо). Але для здійснення угоди наша внутрішня воля щодо її укладання має отримати вираження назовні, тобто повинна бути тим чи іншим чином доведена до відома інших осіб. Спосіб вираження нашої волі, інакше кажучи, спосіб волевиявлення, і являє собою форму угоди.
Стаття 42 чинного Цивільного кодексу УРСР 1963 року (далі — ЦК) передбачає можливість укладення угод в усній, простій письмовій та нотаріальній формі.
Усна форма угоди є найпростішою, тому законодавство не вимагає, а лише дозволяє її застосування. При такій формі волевиявлення ми на словах формулюємо своє бажання укласти угоду та умови її здійснення. Також угода, що може бути укладена в усній формі, вважається укладеною й тоді, коли з поведінки особи видно її волю укласти дану угоду. Наприклад, ми опускаємо жетон до автомату у метро, внаслідок чого маємо змогу користуватися цим видом транспорту. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. Так, у разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір майнового найму вважається поновленим на невизначений строк — ст. 260 ЦК.
Письмовою є угода, укладена шляхом складання документа, в якому письмовими знаками викладено зміст угоди, вказано найменування сторін, проставлено їх підписи та всі інші необхідні для такої угоди реквізити. При простій письмовій формі угода укладається без участі офіційних державних чи інших установ, а при нотаріальній — письмова угода посвідчується шляхом здійснення посвідчувального напису нотаріусом чи іншою посадовою особою, яка має право вчиняти такі нотаріальні дії, на документі, що має всі реквізити, необхідні для пцсьмової угоди.
Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (ч. 1 ст. 45 ЦК). Оскільки не дотримуючись форми угоди, встановленої законом, ми порушуємо чинне законодавство, це, в свою чергу (як і будь-яке протизаконне діяння), спричинює настання певних негативних наслідків для сторін цієї угоди, і найбільш вагомим з них є визнання угоди недійсною. Але це відбувається лише у випадках, коли такий наслідок безпосередньо передбачений правовою нормою, що регулює даний вид угод, і судам належить, приймаючи рішення з вищевказаних підстав про недійсність угоди, керуватися законодавчим актом, в якому прямо зазначено такі наслідки порушення форми даного виду угод. На цьому зосереджено увагу як у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (далі — Постанова Пленуму), так і в роз'ясненні Вищого Арбітражного Суду України від 12.03.1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (далі — Роз'яснення).
Діюче законодавство передбачає невелику кількість випадків, коли недотримання простої письмової форми внаслідок прямого закріплення у законі спричинює її недійсність:
Якщо будь-яка з указаних угод, укладена з порушенням вимог закону про просту письмову форму, була повністю' чи частково виконана, то застосовуються наслідки, зазначені у ч. 2 ст. 48 ЦК: кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а за умови неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах (двостороння реституція).
У більшості ж випадків недотримання простої письмової форми, що вимагає закон, лише позбавляє сторони, в разі спору, можливості посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ст. 46 ЦК), тобто суд вправі брати до уваги будь-які докази (листи, телеграми, товарні чеки тощо), крім свідоцьких показань, і лише при достатності допустимих доказів може винести рішення про задоволення позову. Але з цієї загальної заборони закон передбачає й певні винятки, а саме:
— якщо виняток встановлено в самому законі (наприклад, згідно з ч. З ст. 414 ЦК передача на схов майна під час надзвичайних обставин — пожежа, повінь — може доводитися показанням свідків);
— при розгляді цивільного позову у кримінальному процесі обмеження щодо показань свідків не діють і вважається за можливе використання у цивільному процесі матеріалів кримінальної справи як доказів, у т. ч. й протоколів допиту свідків.
Слід зазначити, що якщо спору між сторонами угоди, укладеної з порушенням вимог законодавства про просту письмову форму, немає, більше того, угода добро-
вільно виконана, вважається, що угода здійснена, а проведене за нею виконання не суперечить закону, бо останній має на меті не чинити перешкоди суб'єктам цивільних правовідносин, а лише стимулювати їх дисципліну, щоб полегшити роботу судів.
Недотримання нотаріальної форми, коли згідно із законодавством вона є обов'язковою, тягне недійсність угоди із застосуванням наслідків, вказаних у ст. 48 ЦК (ч. 1 ст. 47 ЦК).
Нотаріальна форма — це кваліфікована письмова, яка передбачена для угод, що зачіпають найважливіші інтереси громадян, встановлена для спрощення доказування зацікавленою стороною свого права, оскільки зміст угоди, час та місце її укладення, інші обставини, офіційно зафіксовані нотаріусом, вважаються очевидними та цілком достовірними.
Згідно з п. 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України мають бути обов'язково нотаріально посвідчені:
— угоди про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічїіе утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна і (статті 227, 242, 244, 426 ЦК);
— угоди про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті чи в переробці (ст. 13 Закону України "Про заставу");
— угоди про відчуження земельних ділянок, що знаходяться у колективній чи приватній власності (ст. 18 Земельного Кодексу України, ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок");
— угоди купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону України і "Про приватизацію майна державних підприємств");
— шлюбний контракт (ст. 271 Кодексу про шлюб та сім'ю України);
— заповіти (ст. 541 ЦК);
— довіреності на укладання угод, що І потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за виключенням випадків, коли законом чи спеціальними правилами допущена інша форма довіреності (ст. 65 ЦК);
— довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 68 ЦК);
— інші угоди, для яких діючим законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.
Єдиний наслідок недодержання обов'язкової нотаріальної форми угоди, що передбачає законодавство — визнання її недійсною. Така угода не має юридичної сили і не породжує тих прав та обов'язків, на встановлення яких вона була спрямована.
Але й з цього правила є винятки: ч. 2 ст. 47 ЦК надає можливість стороні, яка повністю або частково виконала угоду, що підлягає нотаріальному посвідченню, право подати до суду позов про визнання угоди дійсною, якщо друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди. Суд вправі на свій розсуд задовольнити чи ні такий позов, якщо сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов угоди. При позитивному рішенні суду подальше нотаріальне посвідчення не є обов'язковим (ч. 4 п. 7 Роз'яснення).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному оформленню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить протизаконних умов (ч. 3 п. 4 Постанови Пленуму).
Аналізуючи правові норми, котрі регулюють питання укладання угод, слід звернути увагу, що порушенням встановлених вимог до форми угоди вважається застосування менш складної форми, ніж встановлена законом (усної замість письмової чи простої письмової замість нотаріально посвідченої). Застосування ж складнішої форми угоди, ніж встановлена законодавством, не вважається порушенням правил про форму угоди.
З огляду на викладене, вочевидь, має сенс дотримуватися законодавства, якщо навіть не з самої поваги до нього, то хоча б заради власної безпеки, а при виникненні непорозумінь із другою стороною — полегшення доведення правильності своєї позиції та захисту порушених прав у суді.