головуючогоПатрюка М.В., суддів:Барбари В.П.,Колесника П.І.,Балюка М.І.,Лященко Н.П.,Берднік І.С.,Онопенка В.В.,Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І.,Гуменюка В.І.,Потильчака О.І.,Гуля В.С.,Романюка Я.М.,Ємця А.А.,Сеніна Ю.Л.,Жайворонок Т.Є.,Шицького І.Б.-

розглянувши на спільному судовому засіданні заяву акціонерного товариства "PAREX BANKA" (далі - АТ "PAREX BANKA") про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ "PAREX BANKA" про визнання недійсним договору іпотеки та застосування наслідків недійсності правочину,

У липні 2011 року ОСОБА_1 звернувся із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 23 серпня 2007 року уклав з АТ "PAREX BANKA" договір іпотеки № 2.1.16.4.-07/22-ІЕ1, відповідно до якого передав відповідачу в іпотеку нежитлові приміщення площею 1 032, 3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Указував, що спірний договір укладено з порушенням вимог ст. ст. 5, 6 Закону України "Про іпотеку", оскільки предмет іпотеки не був виділений у натурі як окремий об'єкт нерухомості. Крім того, не була отримана згода співвласників зазначеного нежитлового приміщення на передачу майна в іпотеку. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати вказаний договір недійсним і зобов'язати відповідача повернути оригінали договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року та технічний паспорт на спірні нежитлові приміщення.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 серпня 2011 року визнано недійсним договір іпотеки від 23 серпня 2007 року № 2.1.16.4.-07/22-ІЕ1, укладений ОСОБА_1 та АТ "PAREX BANKA"; в іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 9 листопада 2011 року зазначене судове рішення в частині задоволення позову скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві від 17 лютого 2012 року АТ "PAREX BANKA" просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ч. 1 ст. 261, ст. ст. 355, 356 ЦК України.

В обґрунтування заяви АТ "PAREX BANKA" надало постанови Вищого господарського суду України від 8 квітня 2010 року у справі № 44/357, від 5 грудня 2011 року у справі № 28/80, від 21 вересня 2010 року у справі № 3/3, від 30 березня 2011 року у справі № 12/23 та від 21 липня 2010 року у справі 10/19-10, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2012 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до АТ "PAREX BANKA" про визнання недійсним договору іпотеки та застосування наслідків недійсності правочину у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції норм ст. ст. 355, 356 ЦК України.

Ухвалою судді Верховного Суду України від 29 березня 2012 року відкрито провадження у справі в порядку гл. 3 розд. 5 ЦПК України (1618-15) , а ухвалою Верховного Суду України від 11 квітня 2012 року справу призначено до розгляду на спільному засіданні судових палат у цивільних і господарських справах Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи заявника, судді судових палат у цивільних і господарських справах вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі, яка переглядається, установлено, що 23 серпня 2007 року АТ "PAREX BANKA" та фірма "Lindmax LLP" уклали договір кредитної лінії № 2.1.16.4-07/22, відповідно до якого банк у межах кредитної лінії видає клієнту кредит на підставі разових окремих письмових розпоряджень клієнта відповідно до цілей надання кредиту, а саме поповнення оборотних засобів клієнта, з кінцевим строком отримання кредиту 22 липня 2014 року (включно).

З метою забезпечення виконання зобов'язання 23 серпня 2007 року АТ "PAREX BANKA" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № 2.1.16.4.-07/22-ІЕ1, за яким останній передав в іпотеку нежитлове приміщення площею 1 032, 3 кв.м, що складає 13/100 частин будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 2.1.1 договору іпотеки предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року, акта приймання-передачі від 2 квітня 2007 року й зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 12 квітня 2007 року.

Визнаючи договір іпотеки недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України, суд першої інстанції виходив із того, що під час його укладення сторони допустили порушення положень ч. 3 ст. 5, ч. 2 ст. 6, ст. 18 Закону України «Про іпотеку».

Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, районний суд дійшов висновку про відсутність порушень прав ОСОБА_1 з боку відповідача станом на час вирішення справи.

Скасовуючи рішення суду в частині задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 відповідно до ст. 319 ЦК України правомірно, на власний розсуд розпорядився належним йому майном, оскільки володів ним на праві приватної, а не спільної власності.

Зазначаючи про наявність підстав для застосування строків позовної давності у спірних правовідносинах як окремої підстави для відмови в задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що загальний строк позовної давності відповідно до вимог ст. 257 ЦК України становить три роки та має обчислюватись з 23 серпня 2007 року, тобто з моменту підписання спірного договору, з умовами якого позивач був ознайомлений.

З огляду на те, що предметом перегляду є неоднакове застосування касаційними судами ст. ст. 355, 356 ЦК України та правильність застосування в даній справі норм ст. ст. 355, 358 ЦК України у співвідношенні з нормами ст. ст. 5, 6 Закону України «Про іпотеку» і ст. ст. 203, 215 ЦК України та, як наслідок, наявність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, то ключовим питанням для правильного вирішення спору є те, чи було майно, передане в іпотеку, на момент укладення цього договору самостійним об'єктом нерухомості в розумінні ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку», чи предметом іпотеки була частка позивача в праві спільної часткової власності, передача якої в іпотеку вимагала згоди всіх співвласників.

З положень ст. ст. 355, 356 ЦК України вбачається, що майно, яке знаходиться у власності двох або більше осіб - співвласників, належить їм на праві спільної власності і є їх спільним майном. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві спільної власності є спільною частковою власністю, а без визначення часток - спільною сумісною власністю (ч. 1 ст. 356, ч. 1 ст. 368 ЦК України). Ознакою права спільної власності є множинність суб'єкта та єдність об'єкта (ч. 1 ст. 355 ЦК України).

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ч. 2 ст. 356 ЦК України).

Поняття, зміст права власності та його здійснення викладено в нормах ст. ст. 316, 317, 319 ЦК України.

Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що право власності має абсолютний характер, зміст якого становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Право власності на об'єкти нерухомості (житлові будинки, квартири, будівлі, своруди, приміщення - частини внутрішнього об'єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами), у тому числі право спільної власності, підлягають державній реєстрації, яка як на дату укладення спірного договору іпотеки, так і на даний час здійснюється реєстраторами бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) (ст. 182 ЦК України, п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ( далі - Закон), п. 1.3 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 (z0157-02) (далі - Тимчасове положення).

Державна реєстрація прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також права власності на об'єкти незавершенного будівництва шляхом внесення відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно (ч. 1 ст. 2 Закону, п. 1.2 Тимчасового положення (z0157-02) ).

Відповідно до п. 1. 8 Тимчасового положення (z0157-02) реєстр прав власності на нерухоме майно є єдиною державною інформаційною системою, що містить відомості про зареєстровані права, суб'єктів прав, об'єкти нерухомого майна та незавершенного будівництва, правовстановлюючі документи та документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва.

Відомості про об'єкти нерухомого майна та права на них містяться в реєстраційних справах підприємств БТІ, які, серед іншого, містять дані про реєстраційний номер об'єкта, відомості про власника (власників), форму власності, вид спільної власності та розмір часток, якщо майно належить на праві спільної часткової власності ( пп. 3.11, 6.1, 6.2, 6.3 Тимчасового положення (z0157-02) ).

У разі поділу (або об'єднання) нерухомого майна реєстратором БТІ одночасно з проведенням державної реєстрації права на новостворений об'єкт (об'єкти) нерухомого майна здійснюється закриття попередньої реєстраційної справи (ч. 1 ст. 21 Закону, пп. 6.4, 6.6 Тимчасового положення).

Судами встановлено, що на момент укладення договору іпотеки нежитлові приміщення загальною площею 1 032, 3 кв. м., які передавались в іпотеку, знаходились у підвалі, на першому поверсі та антресолях першого поверху багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, і згідно з реєстраційним посвідченням БТІ від 12 квітня 2007 року та довідкою-характеристикою БТІ від 23 березня 2007 року право власності іпотекодавця складало 13/100 частин будинку.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном (ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Тобто власник майна має право самостійно вирішити питання про передачу цього майна в іпотеку, отримання згоди від будь-якої особи на розпорядження своєю власністю в такий спосіб законом не вимагається.

Зазначений висновок грунтується як на нормах ст. ст. 316, 319, ч. 2 ст. 583 ЦК України, так і на абз. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого предметом іпотеки може бути нерухоме майно, зареєстроване в установленому порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості ( ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку»).

Розпорядження ж об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно зі ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.

Як ст. 578 ЦК України, так і спеціальна норма - ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку», передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 205 ЦК України.

Саме такого висновку дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи в справі, яка переглядається, норми ст. ст. 355, 356, 358 ЦК України й залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходячи з того, що спірний об'єкт як предмет іпотеки не є самостійним об'єктом нерухомості, який може бути переданий в іпотеку без згоди інших співвласників, оскільки не був виділений у натурі та не був зареєстрований як окремий об'єкт нерухомості.

Разом з тим, ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції не врахував, що нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та складають 13/100 частин багатоквартирного будинку, конкретно визначені й відокремлені від решти 87/100 частин, що є самостійними об'єктами права власності - приватизованими квартирами, які окремо обліковуються в органах БТІ.

Оскільки зазначені обставини мають суттєве значення як для визначення виду права власності на предмет іпотеки, так і для його правового регулювання та правильності застосування до спірних правовідносин ст. ст. 355, 356 ЦК України, оскаржувані судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими.

На відміну від зазначеної справи, Вищий господарський суд України у постанові від 8 квітня 2010 року (справа № 44/357) по-іншому застосував норми ст. ст. 355, 356 ЦК України в подібних правовідносинах, зазначивши, що ці норми права, які регулюють правовідносини, пов'язані зі спільною власністю на майно, підлягають застосуванню лише тоді, коли саме це майно належить на праві власності двом і більше особам, а наявність таких співвласників майна підтверджене належними доказами.

Отже, вирішуючи спір у подібних правовідносинах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховний Суд України неоднаково застосували норми матеріального права, передбачені ст. ст. 355, 356 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Відповідно до ч. 1 ст. 360 4 ЦПК України суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п.1 ч. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України

Заяву акціонерного товариства "PAREX BANKA" задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.