Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання договорів купівлі-продажу й дарування будинку та довіреності недійсними, визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2009 року,

У жовтні 1995 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу й дарування будинку АДРЕСА_1 та визнання за ним права власності на зазначений будинок.

Під час розгляду справи позивач доповнив позов вимогами до ОСОБА_8 та просив визнати недійсним довіреність, видану ОСОБА_9 на ім’я ОСОБА_8

Зазначав, що, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_13, з 1981 року перебував у фактичних шлюбних відносинах із відповідачкою ОСОБА_7 Після розірвання шлюбу в 1982 році став проживати разом із нею однією сім’єю. У серпні 1981 року він за власні кошти у сумі 5 тис. крб. придбав у ОСОБА_11 і ОСОБА_10 будинок АДРЕСА_1, проте з метою запобігання в подальшому претензій з боку дружини зазначений будинок було оформлено на племінницю ОСОБА_7 – ОСОБА_9, які завірили його, що в подальшому переоформлять будинок на нього. У лютому 1995 року ОСОБА_6 дізнався про те, що ОСОБА_9 в січні 1995 року видала довіреність на ім’я доньки ОСОБА_7 – ОСОБА_8, яка, діючи в її інтересах, 3 лютого 1995 року подарувала спірний будинок ОСОБА_7

Посилаючись на викладене, ОСОБА_6 просив позов задовольнити з підстав ст. ст. 57, 58 ЦК УРСР.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 у лютому 1997 року звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позовні вимоги мотивувала тим, що із відповідачем не перебувала у фактичних шлюбних відносинах, він мешкав у спірному будинку як квартирант і був зареєстрований за іншою адресою. У серпні 1981 року ОСОБА_9 з її допомогою придбала будинок АДРЕСА_1, кошти на придбання будинку вони займали.

У січні 1995 року ОСОБА_9 дала довіреність її дочці ОСОБА_8, яка 3 лютого 1995 року подарувала зазначений будинок їй.

Посилаючись на те, що вона є власником спірного будинку, а ОСОБА_6 перешкоджає їй ним користуватися, ОСОБА_7 просила позов задовольнити.

У 2004 році ОСОБА_6 доповнив позовні вимоги, пред’явив позов до ОСОБА_11, ОСОБА_10 та просив визнати дійсним договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений ним з відповідачами 22 серпня 1981 року. Крім того, посилаючись на те, що рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 21 січня 2004 року ОСОБА_9 визнано недієздатною з 1978 року, позивач просив визнати угоди недійсними саме з цих підстав.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2009 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково: визнано недійсними договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, укладений 21 серпня 1981 року між ОСОБА_11, ОСОБА_10 та ОСОБА_9, договір дарування цього будинку від 3 лютого 1995 року, згідно з яким ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_7 прийняла в дар будинок АДРЕСА_1; зобов’язано ОСОБА_7 повернути ОСОБА_11 і ОСОБА_10 жилий будинок АДРЕСА_1; стягнуто з ОСОБА_11 та ОСОБА_10 на користь ОСОБА_9 5 830 грн., отриманих від продажу зазначеного будинку; у задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 і зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічні позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суд узагалі належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Задовольняючі частково позовні вимоги ОСОБА_6 та визнаючи недійсними договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений 22 серпня 1981 року між ОСОБА_9 з одного боку та ОСОБА_11 і ОСОБА_10 - з другого, а також договір дарування між ОСОБА_9 та ОСОБА_7, укладений 3 лютого 1995 року, суд виходив лише з того, що вказані правочини вчинені недієздатною особою, оскільки за рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2004 року ОСОБА_9 визнана недієздатною з 1978 року. З такими висновками погодився й суд апеляційної інстанції.

При цьому суд керувався ст. 226 ЦК України, не звернувши уваги на те, що відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) положення зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки правовідносини виникли до набрання Кодексом чинності й не мають продовжуваного характеру, то суд при розгляді справи повинен був керуватися положеннями Цивільного кодексу УРСР (1540-06) 1963 року.

Відповідно до ст. 52 ЦК УРСР, якою повинен був керуватися суд, недійсною є угода, укладена громадянином, визнаним недієздатним через душевну хворобу або недоумство.

Проте за загальним правилом громадянин вважається недієздатним з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним, а оспорювані позивачем угоди вчинені задовго до рішення суду про визнання ОСОБА_9 недієздатною.

Крім того, вимоги про визнання угоди з цих підстав недійсною можуть бути заявлені учасниками угоди або опікунами особи, визнаної недієздатною.

Проте позивач ОСОБА_6 до кола цих осіб не відноситься.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом (1618-15) , звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

На порушення вимог ст. ст. 3, 10 ЦПК України суд належним чином не з’ясував, за захистом якого порушеного права він звернувся до суду, та не роз’яснив йому права на пред’явлення відповідного позову.

Позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання довіреності недійсною всупереч ст. ст. 212- 214 ЦПК України взагалі не знайшли свого вирішення в судовому рішенні.

Крім того, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) передбачено, що правила Цивільного кодексу України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності згідно зі ст. 76 ЦК УРСР починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Позовна давність застосовується незалежно від заяви сторін. Закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом у жовтні 1995 року, проте, як вбачається з його позовної заяви та встановлено судом, про наявність договору купівлі-продажу будинку від 21 серпня 1981 року йому було відомо у день його укладання.

Суд на зазначені вимоги закону уваги також не звернув, зазначеним обставинам не дав правової оцінки й належним чином не перевірив дотримання позивачем строку позовної давності та не вирішив питання про наслідки його застосування.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України на зазначене уваги також не звернув, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 27 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.