Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства "Київський суднобудівний – судноремонтний завод" (далі – ЗАТ "КССЗ") до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення без надання іншого жилого приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року,

У березні 2009 року ЗАТ "КССЗ" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Зазначало, що відповідачі вселилися до кімнати АДРЕСА_1 на підставі ордеру № 5 від 15 серпня 1989 року. Вказаний гуртожиток перебуває на балансі позивача. Посилаючись на те, що відповідачі у трудових відносинах із ЗАТ "КССЗ" ніколи не перебували та не перебувають, систематично, грубо порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання із ними в одному гуртожитку, не вносять плату за житлово-комунальні послуги, позивач з підстав ст. 116 ЖК України просив виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2009 року в задоволенні позову ЗАТ "КССЗ" відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ЗАТ "КССЗ" задоволено: виселено відповідачів із кімнати АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, ОСОБА_7 просять скасувати ухвалене у справі рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачі у трудових відносинах із позивачем не перебувають та ніколи не перебували, право відповідачів на проживання у гуртожитку є похідним від права їх матері – ОСОБА_8, яка хоч і перебувала у трудових відносинах із позивачем, проте у 1993 році померла; сама обставина включення відповідачів до ордеру на право зайняття кімнати у гуртожитку, реєстрація та тривале проживання у ньому правового значення не мають.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, суд дійшов їх із порушенням норм процесуального права, а саме: без повного та всебічного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін у даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів.

Відповідно до статті 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових приміщень і гуртожитків. Правовий режим гуртожитків урегульовано главою 4 цього Кодексу (5464-10) .

Статтями 127, 128, 129 ЖК України передбачено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства та профспілкового комітету. Єдиною підставою для вселення в гуртожиток є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства.

За змістом указаних норм жила площа в гуртожитку надається особам, які перебувають з підприємством у трудових відносинах. Надання жилої площі особам, які не працюють на підприємстві (за розпорядженням керівництва без видачі ордера) є порушенням діючого законодавства. Особи, визнані такими, що незаконно вселилися у житло підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення на підставі статей 109, 116 ЖК України.

Як установлено судом, кімната АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_8 у зв’язку з її роботою на Київському суднобудівному-судноремонтному заводі, правонаступником якого є ЗАТ "КССЗ" на підставі ордера від 15 серпня 1989 року. Крім неї до ордеру були включені її діти – ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – відповідачі у справі. ОСОБА_8, якій було надано спірну кімнату, у 1993 році померла.

Як встановлено судом і підтверджується наявним у матеріалах справи ордером від 15 серпня 1989 року, ОСОБА_8 перебувала із позивачем у трудових відносинах і працювала на Київському суднобудівному-судноремонтному заводі на посаді прибиральниці.

З часу вселення до гуртожитку відповідачі постійно більше 20 років в ньому проживають, вселилися до гуртожитку на законних підставах як члени сім’ї працівника, якому було надано службове жиле приміщення.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Визначення підстав і предмету позову належить виключно позивачу і суд сам їх змінити на власний розсуд не може.

Звертаючись до суду з позовом про виселення, позивач свої вимоги обґрунтував ст. 116 ЖК України.

Згідно зі ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) під час вирішення справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід керуватися тим, що під час тривалої антигромадської поведінки виселення винного може статися під час повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами прокуратурами, органами внутрішніх справ, тощо.

Оскільки такі заходи попередження до відповідачок не застосовувалися, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених ст. 116 ЖК України підстав для їх виселення.

З висновками суду в цій частині погодився й апеляційний суд.

Будь з яких інших підстав позов про виселення позивачем не пред’являвся і іншими обставинами не обґрунтовувався.

Відповідно до ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування інакше як з підстав і в порядку, передбаченому законом.

На порушення вимог ст. 212- 213 ЦПК України рішення апеляційного суду не містить норм матеріального права на підставі яких ним прийнято рішення про виселення відповідачок з гуртожитку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" цей закон поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше п’яти років) за зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" громадяни, на яких поширюється дія цього Закону (500-17) , які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менш як п’ять років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, крім тих організацій, які створено органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, уразі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність Територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв’язання їх житлової проблеми.

Посилання апеляційного суду на те, що гуртожиток знаходиться у власності позивача не ґрунтується на матеріалах справи та належних доказах.

Крім того, ст. 125 ЖК України визначає коло осіб, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, до яких, зокрема, відносяться члени сім’ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Ураховуючи наведене, рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року скасувати, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2009 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.