У жовтні 2005 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що протягом 1998-99 років відповідачка позичила у нього гроші у сумі 86 955 грн. на строк до 1 січня 2000 року, частину грошей вона повернула, залишок боргу складав 50 816 грн. рішенням суду від 24 жовтня 2002 року було постановлено стягнути з ОСОБА_4 на його користь 50 816 грн. боргу 1514 грн., які складають 3% річних. Проте відповідачка борг не повертає, внаслідок чого повинна сплатити йому додатково на підставі частини другої статті 625 ЦК України 47 041 грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних за період прострочення сплати боргу з 2000 року по вересень 2005 року.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2009 року позов задоволено частково, постановлено стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 за прострочення виконання грошового зобов’язання 18 649 грн. інфляційних втрат та 3 % річних в сумі 5 734 грн.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 4 березня 2010 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2009 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду і змінити рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Судом установлено, що відповідачка позичила у позивача гроші, проте свої зобов’язання по їх своєчасному поверненню не виконала, а тому рішенням Апеляційного суду Одеської області від 24 жовтня 2002 року було постановлено стягнути з неї на користь ОСОБА_3 залишок боргу в сумі 50 816 грн. Зазначене рішення не було виконано у строк, оскільки за заявами ОСОБА_4 на підставі ухвал судів примусове виконання рішення зупинялось протягом 2003 – 2005 років. Виконавче провадження за цим рішенням було закінчено лише 1 серпня 2006 року у зв’зку із сплатою боргу.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що невиконання рішення суду про повернення боргу відбувалося виключно на підставі судових рішень, які було обов’язковими для виконання. Крім того апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції помилково застосована до спірних правовідносин стаття 625 ЦК України, оскільки правовідносини виникли не з приводу порушення грошового зобов’язання, а з примусового виконання судового рішення.

Однак з такими висновками суду погодитись не можна.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд першої інстанції встановив, що на підставі договорів позики у ОСОБА_4 виникло грошове зобов’язання перед ОСОБА_3, яке не було своєчасно виконано, борг відповідачка повернула лише 1 серпня 2006 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із того, що саме по собі ухвалення рішення суду про задоволення вимог кредитора не припиняє зобов’язань боржника за невиконання договору і не звільняє його від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання ним сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Суд також обґрунтовано не прийняв до уваги заперечення відповідачки про зупинення виконання рішення на підставі ухвал судів, оскільки встановив, що ОСОБА_4 сама зверталася із заявами про зупинення виконання рішення у зв’язку з його оскарженням та посилаючись на важкий матеріальний стан.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, яке було ухвалено згідно із законом.

За таких обставин на підставі статті 339 ЦПК України рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано апеляційним судом.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного визначення судом першої інстанції суми за прострочення виконання грошового зобов’язання колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи і суперечать нормам статті 625 ЦК України, яка передбачає нарахування індексу інфляції і трьох процентів річних лише на суму боргу.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 4 березня 2010 року скасувати і залишити в силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2009 року