СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

                      ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            22.08.2002

                             (Витяг)

     У жовтні 2000 р.  К.  звернулася в суд із позовом до  М.  про
визнання договору довічного утримання недійсним.  На обгрунтування
своїх вимог  позивачка  зазначала,  що  за  станом  здоров'я  вона
потребувала сторонньої допомоги.  В кінці 1998 р. М. запропонувала
їй свої послуги по догляду на тих умовах,  що вона,  К., передасть
відповідачці  належну  на  праві власності квартиру.  26 листопада
1998 р.  вона,  К.,  підписала "заповіт" (як вважала на той  час),
яким "заповіла" свою квартиру М.  Деякий час відповідачка надавала
їй допомогу,  але з 1999 р. припинила виконання своїх зобов'язань.
На пропозицію розірвати угоду М. не погодилась.

     В жовтні 2000 р.  позивачка дізналася, що в 1998 р. підписала
не заповіт,  а договір довічного утримання і що  її  квартира  вже
належить М.,  тому  на  підставі  ст.  56  ЦК  ( 1540-06 ) (1540-06)
         просила
визнати цей договір недійсним - як укладений внаслідок помилки.

     Рішенням Ірпінського міського суду Київської області  від  14
червня  2001  р.  в  позові відмовлено.  Апеляційний суд Київської
області ухвалою від 4 вересня 2001 р. зазначене рішення скасував і
направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

     На зазначену ухвалу надійшла касаційна скарга від М.,  в якій
вона  просить  ухвалу  апеляційного  суду  скасувати,  а   рішення
Ірпінського  міського  суду  залишити  без  зміни,  посилаючись на
порушення апеляційним судом вимог  статей  305,  307  та  309  ЦПК
( 1503-06 ) (1503-06)
        .

     Судова палата у цивільних  справах  Верховного  Суду  України
дійшла   висновку,   що   касаційна   скарга  підлягає  частковому
задоволенню з таких підстав.

     Скасовуючи рішення суду першої інстанції та передаючи  справу
на  новий  розгляд  до  цього  ж  суду,  суд апеляційної інстанції
керувався положеннями ст.  305 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
        . Згідно з п. 1 ч. 1
цієї статті суд апеляційної інстанції  вправі  постановити  ухвалу
про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на
новий розгляд до цього ж суду,  якщо встановить порушення останнім
процесуального  права,  що  перешкоджає суду апеляційної інстанції
дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду
в суді першої інстанції.  Посилань на зазначені обставини в ухвалі
суду апеляційної інстанції немає.

     Статтею 301 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
         апеляційному  суду  надано  право
встановлювати  нові  факти,  досліджувати  нові  докази,  а  також
докази,  які,  на думку осіб,  що беруть участь  у  справі,  судом
першої  інстанції  досліджувалися  з  порушенням встановленого цим
Кодексом порядку.  Однак,  суд апеляційної  інстанції  вимог  цієї
норми не виконав.

     Крім того,  на  порушення вимог ст.  15-1 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
         суд
апеляційної інстанції дав вказівки суду першої інстанції з'ясувати
обставини, які були поза межами заявлених позовних вимог.

     Відповідно до   змісту   позову  суд  повинен  був  з'ясувати
обставини, передбачені ст.  56 ЦК ( 1540-06  ) (1540-06)
        ,  тобто  обставини,
пов'язані  з  наявністю  чи відсутністю підстав для визнання угоди
недійсною.  Проте  апеляційний  суд   запропонував   суду   першої
інстанції  з'ясовувати  обставини  (факти),  які  мали місце після
укладення угоди і могли стосуватися вимог про її розірвання.

     Визнавши, що  за  таких  обставин  ухвала  апеляційного  суду
підлягає  скасуванню  з  направленням  справи на новий апеляційний
розгляд, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
касаційну скаргу М. задовольнила частково: ухвалу судової палати в
цивільних справах апеляційного суду Київської області скасувала  і
направила справу на новий розгляд у суд апеляційної інстанції.

 "Вісник Верховного Суду України",

 N 6, листопад - грудень, 2002 р.