У квітні 1997 р. О. О. В. звернувся із позовом до О. О. П., Акціонерного банку "АЖІО" (далі - АБ), П. та Р. (треті особи - Перша Київська державна нотаріальна контора (далі - нотаріальна контора), Бюро технічної інвентаризації м. Києва (далі - БТІ)) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та реєстрацію її в БТІ. Позивач зазначав, що в 1986 р. він зареєстрував шлюб із відповідачкою О. О. П. Перебуваючи у шлюбі, 24 грудня 1992 р. вони за спільні кошти на ім'я дружини купили трикімнатну ізольовану квартиру в м. Києві, до якої вселилися та прописалися разом із сином 1985 р. народження. 29 липня 1993 р. шлюб було розірвано. На порушення його, О. О. В., прав як співвласника та вимог ст. 23 КпШС (2006-07) колишня дружина 26 грудня 1994 р. без його на те згоди продала їхню квартиру АБ. 6 липня 1995 р. АБ оформив договір купівлі-продажу цієї квартири з відповідачкою П., а остання 7 лютого 1996 р. - з відповідачем Р. Оскільки первісну угоду було укладено без його, О. О. В., на це згоди, чим, як він вважає, були порушені його законні права як співвласника квартири, він просив визнати недійсними всі зазначені договори купівлі-продажу, а також реєстрацію в БТІ спірної квартири як власності Р.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 травня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2001 р., позов задоволено. Визнані недійсними договори купівлі-продажу зазначеної квартири, укладені: 26 грудня 1994 р. між П. (за дорученням О. О. П.) та АБ; 6 липня 1995 р. - між АБ та П.; 7 лютого 1996 р. - між П. та Р. (усі три договори посвідчені нотаріальною конторою); а також реєстрацію в БТІ квартири на ім'я Р. Стягнено з АБ на користь: Р. - 67630 грн.; О. О. В. - суму сплаченого ним державного мита в розмірі 70 грн.; держави - 606 грн. мита.

У касаційній скарзі голова правління АБ просить скасувати постановлені у справі рішення, посилаючись на неправильне застосування судом вимог статей 48, 59 ЦК (1540-06) .

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд послався на ст. 59 ЦК (1540-06) , зазначаючи, що угода, яку було визнано недійсною, вважається такою з моменту її укладення. Тому, на думку суду, всі укладені в подальшому й оскаржені угоди теж є недійсними.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки його зроблено всупереч вимогам статей 40, 202 ЦПК (1501-06, 1502-06) . Суд під час розгляду справи установив, що мали місце три договори купівлі-продажу спірної квартири. Проте суд не з'ясував, з яких саме підстав позивач просив визнати недійсними договори купівлі-продажу квартири між АБ і П., укладений 6 липня 1995 р., та між П. і Р. від 7 лютого 1996 р.

Суд не навів норм матеріального закону, на підставі яких при визнанні недійсним договору купівлі-продажу між П. та Р. від 7 лютого 1996 р. кошти, сплачені Р. на виконання договору купівлі-продажу, було стягнено з АБ.

Крім того, Р. не заявляв позову про відшкодування йому вартості квартири.

Суд не звернув уваги на те, що правилами статей 238, 239 ЦК (1540-06) про відповідальність продавця за відсудження в покупця проданої речі не означає, що продавець несе відповідальність перед покупцем з підстав втрати останнім права власності на придбане майно лише в цих випадках.

Згідно зі ст. 225 ЦК (1540-06) право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли відповідно до ст. 145 ЦК власник не вправі витребувати від нього майно.

У тому разі, коли покупець доведе, що куплене у продавця майно було вилучене в нього або повернуте ним власнику відповідно до положень ст. 145 ЦК (1540-06) , він на підставі ст. 48 ЦК має право вимагати визнання недійсним договору купівлі-продажу і повернення сплаченої ним грошової суми.

Суд першої інстанції не врахував зазначених вимог законодавства. Не звернула уваги на ці недоліки рішення й апеляційна інстанція, залишаючи його без зміни. З урахуванням викладеного вважати постановлені у справі рішення такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, немає підстав.

Оскільки зазначені порушення призвели до неправильного вирішення справи, усі судові рішення на підставі ч. 2 ст. 336 ЦПК (1503-06) підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу голови правління АБ задовольнила, рішення Дніпровського районного суду м. Києва та ухвалу судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва скасувала і направила справу до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.