У березні 1993 р. Є. звернувся в суд із позовом до КП "Алуштакіно" (далі - КП) про усунення перешкод у користуванні орендованими приміщеннями. Позивач зазначав, що 6 травня 1992 р. він як приватний підприємець уклав із Алуштинською міською кіномережею договір оренди приміщення великого залу кінотеатру "Південний" та будівлі кінотеатру "Чайка" строком на 25 років. Посилаючись на те, що він виконав передбачені договором роботи по ремонту приміщень, але відповідач, який є правонаступником Алуштинської міської кіномережі, не допускає його до орендованих приміщень та чинить йому перешкоди в користуванні ними, позивач просив задовольнити його вимоги.

В травні 1993 р. Фонд комунального майна м. Алушти (в даний час - представництво Фонду майна Автономної Республіки Крим (далі - АРК) в м. Алушті) пред'явив позов до Є. про визнання недійсним згаданого вище договору оренди, посилаючись на те, що на час укладення останнього Алуштинська міська кіномережа не мала статусу юридичної особи і Фонд не надавав їй повноважень на укладення такого договору.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Верховного суду АРК від 31 травня 2000 р. позовні вимоги Є. було задоволено, а в позові представництва Фонду відмовлено.

У касаційних скаргах КП та представництво Фонду просили згадане вище рішення скасувати, зазначаючи, що висновок суду про те, що на час укладення договору оренди Алуштинська міська кіномережа мала статус юридичної особи, тому в неї було право на укладення такого договору і він не суперечив чинному на той час законодавству, не відповідає обставинам справи та вимогам закону. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційні скарги задовольнила з таких підстав.

Скасовуючи раніше постановлені у справі рішення, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 18 лютого 1998 р. запропонувала суду при новому розгляді справи з'ясувати, чи набула Алуштинська міська кіномережа в установленому порядку статусу юридичної особи згідно з її статутом від 1991 р. та чи належали їй спірні будівлі кінотеатрів, дати оцінку довідці ВО "Кіновідеопрокат" від 4 червня 1993 р. про належність їх до його фондів тощо.

Вирішуючи спір, суд при новому розгляді справи всупереч вимогам ст. 341 ЦПК (1503-06) наведених вказівок, які є обов'язковими, не виконав, довідці ВО "Кіновідеопрокат" від 4 червня 1993 р. та іншим доказам оцінки не дав і, задовольняючи позовні вимоги Є., виходив із того, що на час укладення договору оренди Алуштинська міська кіномережа мала статус юридичної особи, оскільки діяла на підставі статуту, прийнятого та затвердженого в установленому порядку в 1981 р., і цей договір не суперечить чинному на той час законодавству. Проте такі висновки суду не є обгрунтованими.

У матеріалах справи крім статуту 1981 р. є інший статут Алуштинської міської кіномережі, в якому зазначено, що його було прийнято на загальних зборах колективу 24 липня 1991 р. і затверджено ВО "Кіновідеопрокат" 30 липня того ж року.

На порушення вимог статей 62, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) суд статуту 1991 р. оцінки не дав і не перевірив, чи його було прийнято, затверджено та зареєстровано в установленому порядку. Зазначивши в рішенні, що Алуштинська міська кіномережа мала статус юридичної особи і діяла на підставі статуту 1981 р., суд не навів доводів, доказів та законів, керуючись якими, він дійшов такого висновку.

Разом з тим згідно з пунктами 1, 2, 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 р. N 888-XII (888-12) "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про підприємства в Українській РСР" (чинний із 1 квітня 1991 р.) його дія поширювалася на всі підприємства, розташовані на території Української РСР, які відповідно до цього Закону (887-12) повинні були здійснити до 1 січня 1992 р. реєстрацію та перереєстрацію. За ст. 6 зазначеного Закону підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Суд при вирішенні спору цих вимог не врахував, а також не обгрунтував висновок про те, що спірний договір оренди був укладений за чинним на той час законодавством і не суперечив йому. Доказів та законів, якими керувався суд при обгрунтуванні такого висновку, в рішенні не наведено.

Правовідносини щодо найму нежилих приміщень на час укладення спірного договору оренди регулювалися крім відповідних норм Закону СРСР від 23 листопада 1989 р. "Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду" (v0810400-89) та гл. 25 ЦК (1540-06) , іншими законодавчими актами України.

Так, відповідно до ст. 4 Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність" (697-12) власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, котрі не суперечать законодавству, зокрема передавати його безплатно або за плату в користування іншим особам. Згідно ж із п. 2 ст. 32 та п. 1 ст. 35 цього Закону суб'єктами права комунальної власності є відповідні ради.

Перелік майна, яке є державною власністю, в тому числі нежитлового фонду, що належить до комунальної власності, та порядок його розмежування між адміністративно-територіальними одиницями було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. N 311 (311-91-п) "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".

Відповідно до п. 8 ст. 27 Закону від 7 грудня 1990 р. "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" (533-12) (який був чинним на той час) право здавати в користування на основі договору про оренду нежилі приміщення, що належать раді як комунальна власність, надано виключно радам місцевого самоврядування базового рівня, тобто сільській, селищній та міській.

Вирішуючи спір, суд зазначених норм законодавства не врахував і не з'ясував, хто був власником та фондодержателем спірного майна й мав право здавати його в оренду.

Крім того, згідно з договором від 6 травня 1992 р. Є. передавались в оренду приміщення великого залу кінотеатру "Південний" і кінотеатру "Чайка".

Задовольняючи позовні вимоги Є., суд у резолютивній частині рішення також зобов'язав відповідача не чинити позивачу перешкод у користуванні вестибюлем, касою, проекторною, апаратною та навісними балконами кінотеатру "Південний". На порушення вимог ст. 203 ЦПК (1502-06) у мотивувальній частині рішення суд не навів жодних доводів та висновків щодо цих приміщень.

Поза увагою суду залишилось і те, що згідно з додатковою угодою від 1 березня 1998 р., укладеною між Є. та КП, в оренду позивачу передавалось тільки приміщення великого залу кінотеатру "Південний", а приміщення кінотеатру "Чайка" - в користування ПП "Фірма "Форос" за договором оренди від 1 квітня 1998 р.

Даних про те, що зазначені договори визнано недійсними чи розірвано в установленому законом порядку, в матеріалах справи немає.

Виходячи з наведеного, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційні скарги КП та представництва Фонду майна АРК в м. Алушті задовольнила, рішення Верховного суду АРК від 31 травня 2000 р. скасувала і направила справу на новий розгляд.