У квітні 1999 р. О. звернувся до суду зі скаргою на постанову начальника Мелітопольського міського відділу УМВС України в Запорізькій області про накладення адміністративного стягнення. Скаржник зазначав, що постановою від 31 грудня 1998 р. його було притягнуто до адміністративної відповідальності згідно зі ст. 173 КпАП (80731-10) за дрібне хуліганство. Посилаючись на те, що вказана постанова є незаконною, просив суд скасувати її і провадження в справі закрити.

Ухвалою Мелітопольського міського суду Запорізької області від 25 серпня 1999 р. скаргу О. залишено без розгляду.

Постановою президії Запорізького обласного суду від 21 січня 2000 р. зазначену ухвалу скасовано і провадження у справі закрито.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень як таких, що не відповідають нормам процесуального і матеріального права.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Залишаючи скаргу без розгляду, міський суд послався на те, що скаржник та заінтересована особа двічі не з'являлись у судове засідання і про причини неявки не повідомили, хоча їм надсилалися повістки про явку у суд. Проте такий висновок суду суперечить вимогам статей 94, 172 ЦПК (1501-06, 1502-06) , оскільки в матеріалах справи немає ніяких доказів, які б свідчили про належне повідомлення скаржника та заінтересованої особи про час і місце судового засідання.

Скасовуючи ухвалу міського суду та закриваючи провадження у справі, президія обласного суду виходила з того, що відповідно до ст. 294 КпАП (80732-10) , ст. 244 ЦПК (1502-06) та п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1988 р. N 6 (v0006700-88) "Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення" скарга О. не підлягає розглядові в суді, оскільки постанова начальника відділу внутрішніх справ про накладення адміністративного стягнення за ст. 173 КпАП (80731-10) може бути переглянута чи змінена особою, яка її винесла, або вищестоящою посадовою особою.

Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки п. 2 зазначеної постанови Пленуму (v0006700-88) якраз містить положення щодо можливості оскарження такої постанови за вибором заявника - вищестоящому органу (посадовій особі) або до суду.

Згідно з п. 3 ст. 288 КпАП (80732-10) О. також мав право оскаржити до суду постанову про накладення адміністративного стягнення.

Крім того, постанова президії обласного суду суперечить п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 (v0009700-96) "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", в якому роз'яснено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції (254к/96-ВР) . Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Що ж до змісту ст. 294 КпАП (80732-10) , на яку посилається президія обласного суду, то в ній визначено не порядок оскарження постанови начальника органу внутрішніх справ, а коло його повноважень та повноважень начальника вищестоящого органу МВС щодо перегляду винесеної постанови, і не заборонено оскаржувати її безпосередньо до суду.

Враховуючи наведене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови цього суду задовольнила, ухвалу Мелітопольського міського суду та постанову президії Запорізького обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.