СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 13.09.2000
(Витяг)
У серпні 1998 р. М. звернувся до суду зі скаргою на вчинення
3 березня 1998 р. приватним нотаріусом виконавчого напису. У
скарзі він зазначив, що виконавчий напис не може бути підставою
для стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки при
його вчиненні порушено п. 9 Інструкції про порядок вчинення
нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом
Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. N 18/5
( z0152-94 ) (z0152-94)
), сума заборгованості, вказана у виконавчому написі,
перевищує фактичний розмір заборгованості перед банком і його
вчинено на користь іншої кредитної установи, а не тієї, яка
зазначена в договорі як заставодержатель.
Рішенням Радянського районного суду м. Києва від 15 лютого
1999 р. та додатковим рішенням цього суду від 18 лютого 1999 р.,
залишеними без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах
Київського міського суду від 7 квітня того ж року, скаргу було
задоволено. Виконавчий напис приватного нотаріуса про звернення
стягнення на належне М. майно на користь АКБ "Інтеграл" скасовано.
Постановою президії Київського міського суду від 24 квітня
2000 р. протест заступника прокурора м. Києва на зазначені судові
рішення було залишено без задоволення.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті
питання про скасування постановлених у справі рішень, оскільки суд
не з'ясував її дійсних обставин. Судова колегія в цивільних
справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких
підстав.
Задовольняючи скаргу, суд виходив із того, що найменування
стягувача у виконавчому написі не відповідає офіційній назві
банку, на користь якого вчинено цей виконавчий напис. Проте такий
висновок не є обгрунтованим.
Відповідно до ст. 23 Закону від 20 березня 1991 р. "Про банки
і банківську діяльність" ( 872-12 ) (872-12)
(який був чинним на той час) у
статуті комерційного банку визначаються його повна та скорочена
назви, а також місцезнаходження.
Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 статуту АКБ "Інтеграл",
зареєстрованого рішенням Правління НБУ від 30 вересня 1994 р.
N 250, передбачено повне і скорочене найменування цього банку,
обидва з яких є офіційними. У Статуті зазначено, що повним
найменуванням є "Акціонерний комерційний банк "Інтеграл", а
скороченим - АКБ "Інтеграл-банк".
Крім того, Законами від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу"
( 2654-12 ) (2654-12)
(ст. 12), від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат"
( 3425-12 ) (3425-12)
(ст. 89) і згаданою вище Інструкцією ( z0152-94 ) (z0152-94)
(п.
167) передбачено, що у договорах застави та у виконавчих написах
повинні зазначатися найменування та адреса сторін без будь-яких
застережень щодо повних чи скорочених їхніх назв.
За таких обставин висновок суду про те, що у виконавчому
написі й у договорі застави значаться різні юридичні особи, не
заслуговує на увагу.
Постановляючи рішення, суд не врахував, що за змістом ст. 285
ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
і згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду
України, викладеними у п. 13 постанови від 31 січня 1992 р. N 2
( v0002700-92 ) (v0002700-92)
"Про судову практику в справах за скаргами на
нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні", у передбаченому гл. 39
ЦПК порядку оскаржується тільки відмова у вчиненні виконавчого
напису, а правильність зазначених у ньому вимог може бути оспорена
боржником лише в позовному порядку. При безпідставності цих вимог
суд скасовує виконавчий напис і відмовляє в їх задоволенні, а в
разі часткової їх обгрунтованості постановляє рішення про
скасування виконавчого напису та стягнення з боржника на користь
кредитора дійсної суми боргу. В цих випадках справа розглядається
в позовному провадженні, позивачем в якому є кредитор, а
відповідачем - боржник.
Як вбачається з матеріалів справи, самим боржником фактично
оспорювалася сума боргу, зазначена у виконавчому написі. За таких
обставин суду слід було з'ясувати, чи мав місце спір про право,
оскільки це має важливе значення для правильного вирішення спору.
Поновлюючи М. строк для оскарження виконавчого напису, суд
виходив із того, що той не знав про вчинення цього напису, а
дізнався про нього лише в кінці липня - на початку серпня 1998 р.
Однак висновку про поважність причин пропуску строку звернення зі
скаргою суд дійшов, не давши оцінки всім зібраним у справі доказам
та не перевіривши достовірності пояснень скаржника і його
представника.
Із долученої справи видно, що М. подав скаргу на виконавчий
напис від 3 березня 1998 р. N 2860 28 червня того ж року, тому
висновок суду про те, що він дізнався про виконавчий напис у липні
- серпні 1998 р., не заслуговує на увагу.
Відхиляючи акт від 19 березня 1998 р. як доказ того, що М. ще
у березні цього року знав про початок стягнення за виконавчим
написом, суд послався на те, що сам скаржник цього акта не
підписав і зміст його заперечує.
Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки оцінку цій
обставині дано без урахування змісту акта, з якого вбачається, що
у Московському районному суді вже у березні 1998 р. було відкрито
виконавче провадження на підставі спірного виконавчого напису, і
що вручення М. документа державним виконавцем фіксувалося
відеозйомкою. Суд не витребував матеріалів виконавчого
провадження, не з'ясував, які повідомлення надсилалися державним
виконавцем М. у березні - квітні 1998 р., не запропонував
представити матеріали відеозйомки про вручення йому документів, не
залучив як свідків осіб, які підписали акт.
Оскільки, не врахувавши зазначеного, суд постановив рішення з
порушенням вимог закону, а судова колегія в цивільних справах та
президія Київського міського суду не взяли цього до уваги, судові
рішення залишатись у силі не можуть і підлягають скасуванню.
Виходячи з наведеного, судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України протест заступника Генерального прокурора
України задовольнила, зазначені в ньому судові рішення скасувала і
направила справу на новий розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.