У січні 1999 р. У.Н. пред'явила позов до У.Ю. про визнання права власності на 1/2 квартири, вселення та усунення перешкод у користуванні квартирою. Позивачка зазначала, що відповідач - її колишній чоловік, з яким вона з 1991 по 1994 р. перебувала у шлюбі. Після розірвання шлюбу вона перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах. У 1997 р. вони сумісно придбали квартиру в м. Одесі, договір купівлі-продажу оформили на відповідача. 17 січня 1998 р. у них народилася донька. З 24 серпня того ж року У.Ю. став перешкоджати їй, У.Н., у проживанні, незважаючи на те, що квартира є їх сумісною власністю. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила визнати за нею право власності на 1/2 квартири, вселити туди її з донькою та зобов'язати відповідача не перешкоджати в користуванні спірною квартирою.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 4 серпня 1999 р. позовні вимоги було задоволено. У касаційному порядку справа не розглядалась.

Постановою президії Одеського обласного суду від 5 квітня 2000 р. протест заступника голови обласного суду залишено без задоволення, а рішення районного суду - без зміни.

Заступник Голови Верховного Суду України у новому протесті порушив питання про скасування постановлених рішень і направлення справи на новий розгляд у зв'язку з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, які мають істотне значення для правильного її вирішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Визнаючи за позивачкою право власності на квартиру, суд виходив із того, що сторони після розірвання шлюбу фактично продовжували шлюбні відносини, вели спільне господарство, спільно придбали квартиру, а тому позивачка має рівне з відповідачем право на неї. Президія обласного суду погодилася з таким висновком.

Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки суд дійшов його, не з'ясувавши дійсних обставин справи і не перевіривши ретельно доводів позивачки та заперечень відповідача.

Згідно зі ст. 17 Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність" (697-12) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Однак сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без встановлення участі сторін спільною працею в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на нього.

Поклавши в основу рішення твердження позивачки про те, що вона проживала разом з відповідачем, мала спільне господарство, майно, суд не навів переконливих доказів, які б підтверджували факт вкладення сумісної праці сторін у придбання спільної квартири.

Допустивши неповноту в дослідженні фактичних обставин справи, суд не допросив продавців квартири - К.Г. та К.Р., не перевірив обставини отримання завдатку, який, за твердженням відповідача, він передав за цю квартиру, не витребував письмових доказів на підтвердження доводів останнього і не дав їм оцінку.

На порушення ст. 203 ЦПК (1502-06) суд не навів норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і якими він керувався при постановленні рішення, що також є підставою для скасування останнього.

Визнаючи за У.Н. право власності на 1/2 квартири, суд не врахував, що її власником за договором купівлі-продажу від 27 грудня 1997 р. є У.Ю., його право на квартиру за цим договором не оспорено, зазначений договір не визнаний недійсним ні повністю, ні частково, і не навів у рішенні мотивів, за якими визнав за відповідачкою право саме на таку частку.

Оскільки суд при розгляді справи неповно з'ясував обставини і постановив рішення, яке не відповідає вимогам статей 15, 30, 62, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) , а президія обласного суду не взяла до уваги ці порушення, воно підлягає скасуванню.

Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Суворовського районного суду м. Одеси і постанову президії Одеського обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд.