СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 19.04.2000
Відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необгрунтована
відмова у прийнятті на роботу. Відмову в прийнятті на посаду
лікаря - дитячого хірурга у зв'язку з недостатньою
кваліфікацією працівника судом визнано обгрунтованою
(Витяг)
У жовтні 1998 р. Є. пред'явив позов до Ужгородської
центральної міської клінічної лікарні (далі - Центральна лікарня)
про зобов'язання укласти трудовий договір. Позивач зазначав, що в
1991 р. закінчив Львівський медичний інститут. Після закінчення
інтернатури в лютому 1993 р. йому було присвоєно кваліфікацію
лікаря-дитячого хірурга. У січні 1994 р. він працевлаштувався за
фахом в Ужгородську міську дитячу клінічну лікарню, а в лютому
1997 р. звільнився з роботи за власним бажанням. Посилаючись на
те, що головний лікар Центральної лікарні на його письмове
звернення від 21 січня 1998 р. безпідставно відмовив йому в
прийнятті на роботу на посаду лікаря-дитячого хірурга, позивач
просив задовольнити заявлені вимоги.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Закарпатського обласного суду від 24 лютого 2000 р. в задоволенні
позову було відмовлено.
У касаційній скарзі Є., посилаючись на допущену, на його
думку, неповноту при з'ясуванні обставин, що мають значення для
справи, просив скасувати рішення суду і направити справу на новий
розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.
Статтею 22 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
забороняється необгрунтована
відмова у прийнятті на роботу. При цьому не допускається пряме або
непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг
при укладенні трудового договору залежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної належності,
статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства
у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і
характеру занять, місця проживання.
Як вбачається з листів головного лікаря Центральної лікарні,
Є. в письмовій формі мотивовано було відмовлено у прийнятті на
роботу з підстав недостатньої кваліфікації та відсутності
вакантних посад.
При розгляді даної справи обласним судом було встановлено, що
позивач на час звернення з приводу працевлаштування майже рік не
працював за спеціальністю, а до цього лише три роки працював на
0,5 ставки на посаді дитячого хірурга.
Зі змісту посадової інструкції лікаря відділення дитячої
хірургії видно, що на цю посаду може бути призначено особу, яка
має досвід роботи в дитячій хірургії та кваліфікаційну категорію.
Враховуючи, що ні досвіду роботи в хірургічному стаціонарі,
ні кваліфікаційної категорії Є. не мав, йому було правильно
відмовлено у прийнятті на роботу. При цьому суд обгрунтовано
виходив із того, що позивач не належить до переліку осіб, з якими
головний лікар зобов'язаний укладати трудовий договір (запрошені
на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в
установленому порядку направлено на роботу в дану організацію,
тощо).
Відповідно до положень ст. 21 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
укладення
трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди,
потребує згоди не тільки працівника, а й власника або
уповноваженого ним органу. В протилежному випадку головний лікар
позбавляється можливості в повному обсязі виконувати свої
функціональні обов'язки по підбору та розміщенню кадрів і нести
відповідальність за додержання медичними працівниками
кваліфікаційних вимог (ст. 74 Закону від 19 листопада 1992 р.
"Основи законодавства України про охорону здоров'я"
( 2801-12 ) (2801-12)
.
Крім того, на час звернення Є. до суду з позовом у нього
закінчився п'ятирічний строк з моменту попередньої атестації,
тому, як передбачено у п. 1.10 Положення про порядок проведення
атестації лікарів (затверджене наказом Міністерства охорони
здоров'я України від 19 грудня 1997 р. N 359 ( z0014-98 ) (z0014-98)
"Про
подальше удосконалення атестації лікарів"), він міг претендувати
на заняття лікарською практикою лише після проходження стажування
та підтвердження звання "лікар-спеціаліст", що він не виконав і до
цього часу.
На момент постановлення рішення обласним судом Є. більше
трьох років не працював за конкретною лікарською спеціальністю (з
1997 по 2000 р.) і згідно з п. 2.1 зазначеного Положення
( z0014-98 ) (z0014-98)
також із цих підстав не міг бути допущений до роботи
за фахом без попереднього проходження стажування.
Доводи касаційної скарги Є. про його достатню кваліфікацію
для роботи в хірургічному стаціонарі не можуть бути взяті до
уваги, оскільки спростовуються наведеними вище доказами. Не
заслуговують на увагу і доводи скарги про те, що у відповідача
були вакансії лікарів-хірургів, оскільки можливість
працевлаштування позивача залежала, в першу чергу, від наявності
необхідної кваліфікації, а не вільних робочих місць.
Виходячи з викладеного, судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України касаційну скаргу Є. залишила без
задоволення, а рішення Закарпатського обласного суду - без зміни.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 2, 2001 р.