СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 02.02.2000
(Витяг)
У вересні 1997 р. С. пред'явив позов до К. про встановлення
порядку користування земельною ділянкою. Позивач зазначав, що
згідно з договором купівлі-продажу, укладеним 8 травня 1996 р.,
він став власником 3/4 жилого будинку в м. Старобільську
Луганської області, 1/4 якого належить К. Посилаючись на те, що
між ним та відповідачкою виникають конфлікти з приводу
користування присадибною земельною ділянкою, С. просив установити
такий порядок користування нею, який відповідає їхнім часткам у
праві власності на будинок.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Старобільського районного суду від 18 грудня 1998 р., залишеним
без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Луганського
обласного суду від 1 лютого 1999 р., позов було задоволено.
Постановлено виділити в користування С. земельну ділянку площею
411 кв. метрів, К. - 137 кв. метрів, а 426 кв. метрів залишити у
спільному користуванні.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених
із порушенням вимог закону. Судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.
Задовольняючи позов, районний суд в основу свого рішення
поклав висновок будівельно-технічної експертизи, якою
співвласникам було запропоновано порядок користування земельною
ділянкою загальною площею 974 кв. метри відповідно до їхніх часток
у праві власності на будинок. Судова колегія обласного суду із цим
погодилась.
Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки суд дійшов
його на порушення вимог статей 15, 30, 62 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
і без
урахування роз'яснень, даних у постанові Пленуму Верховного Суду
України від 25 грудня 1996 р. N 13 ( v0013700-96 ) (v0013700-96)
"Про практику
застосування судами земельного законодавства при розгляді
цивільних справ" (далі - постанова), згідно з п. 24 якої у справах
про встановлення порядку користування земельною ділянкою необхідно
витребувати документи про її надання, план земельної ділянки,
відведеної в натурі, та план цієї ділянки із зазначенням її
частин, що перебувають у фактичному користуванні кожного із
співвласників.
Хоча в матеріалах справи зібрано суперечливі відомості про
розміри земельної ділянки (910, 977 і 974 кв. метри), районний суд
уваги на це не звернув і без витребування та перевірки необхідних
документів закріпив у постійному користуванні співвласників
ділянку площею 974 кв. метри.
Відповідно до п. 19 постанови у спільному користуванні сторін
суд може залишити лише ділянку, роздільне користування якою
встановити неможливо. Як вбачається з рішення районного суду,
земельну ділянку площею 426 кв. метрів, зайняту двором, було
залишено у спільному користуванні. Однак при цьому суд не звернув
уваги на те, що в матеріалах справи (в тому числі у висновку
будівельно-технічної експертизи) немає даних про неможливість
роздільного користування двором.
Із показань свідків Л. і Т., колишніх власників 3/4 будинку,
видно, що спір у них із К. виникав саме з приводу користування
двором. Разом з тим ці свідки зазначали, що з 1954 р. земельну
ділянку під городом було поділено на дві рівні частини і з того
часу однією з них користується К.
Згідно з довідкою фінансового відділу Старобільської районної
ради, К. із 1975 р. до виходу на пенсію у 1981 р. сплачувала
земельну ренту виходячи з того, що розмір її ділянки становив 487
кв. метрів (1/2 від загальної площі).
Незважаючи на те, що за ч. 3 ст. 42 ЗК ( 561-12 ) (561-12)
угода про
порядок користування і розпорядження земельною ділянкою є
обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в
спільній власності на жилий будинок, суд доводи відповідачки з
цього приводу до уваги не взяв і представленим доказам належної
оцінки не дав.
Як роз'яснено у п. 22 постанови ( v0013700-96 ) (v0013700-96)
, в
резолютивній частині рішення про встановлення порядку користування
земельною ділянкою суд повинен вказати розміри й межі тих ділянок,
якими має користуватися кожна зі сторін, і тих, котрі виділено для
спільного користування, а також те, як сторони мають проходити до
будинку, будівель, споруд та на вулицю.
На порушення згаданих вимог районний суд у резолютивній
частині рішення обмежився лише зазначенням загального розміру
земельних ділянок, які були виділені сторонам і залишені у їх
спільному користуванні.
За наявності таких недоліків рішення районного суду не може
залишатися в силі. Судова колегія в цивільних справах обласного
суду не взяла до уваги допущені судом першої інстанції помилки і
залишила його рішення без зміни. За наведених обставин ці судові
рішення не можна вважати законними й обгрунтованими.
При новому розгляді справи суду слід врахувати викладене,
вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й
об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав та
обов'язків сторін і залежно від установленого вирішити спір.
Оскільки даний спір тривалий час не знаходить свого вирішення у
Старобільському районному суді, справу має бути передано до
провадження Луганського обласного суду для розгляду по першій
інстанції.
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду
України задовольнила, рішення Старобільського районного суду та
ухвалу судової колегії в цивільних справах Луганського обласного
суду скасувала і направила справу на новий розгляд в Луганський
обласний суд по першій інстанції.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.