СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

 від 02.12.98

                             (Витяг)

     У вересні 1998 р.  Г.  пред'явив у суд позов  до  Печерського
районного   суду   м.  Києва  про  поновлення  порушених  прав  та
відшкодування шкоди в розмірі 1 грн.,  посилаючись  на  те,  що  в
червні  1998  р.  він  звернувся  в  зазначений  суд із позовом до
Президента України,  який ухвалою судді від 4 серпня  1998  р.  на
підставі ст. 139 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
         було визнано неподаним. 11 серпня
1998 р.  він направив до суду касаційну скаргу на ухвалу судді  та
другий  позов до Президента України.  За твердженням заявника,  ці
документи судом у встановленому  законом  порядку  не  розглянуто.
Тривалий   час  не  розглядається  судом  і  його,  Г.,  позов  до
Генеральної прокуратури України.  Вважаючи, що такими діями голови
та  суддів  Печерського  районного  суду  порушуються його законні
права і йому заподіюється  матеріальна  й  моральна  шкода,  Г.  з
посиланням на  статті  55,  56  Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        
просив зобов'язати відповідачів дати рух його касаційній скарзі, а
також  позовам до Президента України та до Генеральної прокуратури
України і  стягнути  на  його  користь  1  грн.  на  відшкодування
заподіяної йому шкоди.

     Ухвалою судді  Київського  міського суду від 2 листопада 1998
р. Г. було відмовлено в прийнятті позовної заяви, оскільки вона не
підлягає розгляду в судах.

     Розглянувши касаційну скаргу Г.  на цю ухвалу, судова колегія
в  цивільних  справах  Верховного  Суду  України  залишила  її без
задоволення з таких підстав.

     Конституцією України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
         встановлено, що судді при
здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону,  вплив
на них у будь-який спосіб забороняється і однією з основних  засад
судочинства  є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду, крім випадків, установлених законом.

     Згідно із  зазначеними положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        
рішення суду і відповідно дії або бездіяльність судів  у  питаннях
здійснення правосуддя (пов'язані з підготовкою,  розглядом справ у
судових інстанціях,  їх перевіркою в порядку  нагляду,  зверненням
рішення  до виконання тощо) можуть оскаржуватись у чинному в даний
час касаційному та наглядному порядку,  а не в  інший  суд  першої
інстанції,  що  одночасно  порушувало  б  і  принцип  незалежності
суддів, і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом.

     Саме в  такому  розумінні  мають  застосовуватись   положення
статей 55 та 56 Конституції ( 254к/96-ВР  ) (254к/96-ВР)
          про  гарантію  права
кожного на оскарження в суді рішень,  дій чи бездіяльності органів
державної влади,  посадових і службових осіб та  на  відшкодування
державою матеріальної і моральної шкоди, заподіяної їх незаконними
рішеннями,  діями  чи  бездіяльністю  при  здійсненні  ними  своїх
повноважень.  Суд  є  органом,  який  вирішує такі скарги,  а його
рішення (дії,  бездіяльність) оскаржуються в порядку,  визначеному
ст. 129 Конституції України і законодавством про судочинство.

     У Конституції  ( 254к/96-ВР  ) (254к/96-ВР)
          зазначено,   що   здійснення
правосуддя   регулюється   окремо  від  діяльності  інших  органів
державної влади.  Відповідно до ст.  62  матеріальна  та  моральна
шкода,   заподіяна   при  здійсненні  правосуддя,  відшкодовується
державою лише безпідставно  засудженій  особі  в  разі  скасування
вироку  як  неправосудного.  Проте  й  у  цьому разі за таку шкоду
відповідає держава, а не безпосередньо суд або суддя.

     Таким чином,  суд  (суддя)  як  орган  (особа),  що  здійснює
правосуддя,  не може бути відповідачем або іншою особою,  яка бере
участь у цивільній справі.  Це можливо лише у випадках,  коли  суд
(суддя)  виступає  як  звичайна  установа  (особа),  а не як орган
(особа),  що здійснює правосуддя.  Заяви та скарги,  спрямовані на
притягнення суду (судді) як відповідача,  не підлягають розгляду в
суді першої інстанції, оскільки законом передбачено інший механізм
усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.

     Виходячи з наведеного  судова  колегія  в  цивільних  справах
Верховного   Суду   України   дійшла  висновку,  що  ухвала  судді
Київського міського суду від 2 листопада 1998  р.  про  відмову  в
прийнятті позовної заяви Г.  відповідає вимогам п.  1 ст.  136 ЦПК
( 1502-06  ) (1502-06)
        ,  і  на  підставі  ст.  326 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
         скаргу Г.
залишила без задоволення,  а ухвалу судді Київського міського суду
- без зміни.

 "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.