У липні 1994 р. Д. звернулася до суду з позовом до Н. про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позивачка зазначала, що рішенням Сокілецької сільської ради від 2 квітня 1994 р. їй було передано у власність для ведення підсобного господарства земельну ділянку розміром 0,48 га, яка прилягає до її будинку. Частиною цієї земельної ділянки (0,10 га) тимчасово, без оформлення відповідної документації користувалася Н., яка відмовляється її звільнити. Вважаючи порушеним своє право власності на зазначену земельну ділянку, позивачка просила задовольнити її позов.

Рішенням Немирівського районного суду від 12 травня 1995 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Вінницького обласного суду від 13 червня 1995 р., позов було задоволено. Постановою президії цього обласного суду від 21 березня 1996 р. протест заступника прокурора Вінницької області залишено без задоволення.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх зазначених судових рішень. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 22 ЗК (561-12) право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі та одержання документа, що посвідчує це право.

Задовольняючи позов Д., суд виходив з того, що вона мала у приватній власності земельну ділянку розміром 0,48 га, а відповідачка неправомірно займає частину цієї ділянки розміром 0,10 га. Проте суд зробив цей висновок без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи.

З матеріалів справи видно, що Сокілецька сільська рада 2 квітня 1994 р. задовольнила на сесії заяву Д. про приватизацію земельної ділянки розміром 0,48 га. Але суд належним чином не з'ясував, чи надавалася позивачці у встановленому порядку земельна ділянка такого розміру, оскільки приватизувати можна ту землю, яку було надано в законному порядку.

У матеріалах справи є тільки дані про те, що в Д. у постійному користуванні було 0,25 га землі, а рішенням сільської ради від 4 червня 1993 р. їй було відмовлено в додатковому наданні 0,15 га. Суд не з'ясував, що саме просила позивачка в заяві, яка розглядалась на сесії сільської ради 2 квітня 1994 р. Якщо Д. просила додатково надати землю і одночасно вирішити питання про приватизацію всієї земельної ділянки, суд повинен був з'ясувати, з яких земель їй було надано земельну ділянку та чи відводилась вона в натурі.

Зробивши висновок, що Н. неправомірно користується земельною ділянкою розміром 0,10 га, суд не перевірив заперечення відповідачкою того, що рішенням сільської ради народних депутатів від 4 червня 1993 р. їй було додатково надано 0,30 га землі. У справі є два акти від 20 червня 1993 р. про надання земельних ділянок громадянам відповідно до рішення сільської ради від 4 червня 1993 р. Причому в одному акті зазначено, що Н. надано 0,10 га землі, а в другому - 0,30 га. Але суд не з'ясував, скільки ж землі було фактично виділено відповідачці за рішенням сільської ради і скільки відведено в установлених межах в натурі. Не перевірив суд належним чином і доводи Н. про те, що вона користувалася земельною ділянкою, яку рішенням суду визнано за позивачкою, не тимчасово, а постійно в законному порядку на підставі рішення сільської ради.

Хоча з'ясування наведених питань має істотне значення для правильного вирішення спору, судова колегія і президія обласного суду, залишаючи рішення районного суду без зміни, не звернули уваги на зазначені недоліки.

Оскільки судові рішення у справі постановлені з порушенням вимог статей 15, 30, 62, 202, 310, 336 ЦПК (1501-06, 1502-06, 1503-06) , судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала їх і направила справу на новий розгляд.